«В пам’яті як сьогодні вспливає той самий день»

Сачек Дмитро, 14 років,

Муратівська гімназія, с. Муратове

Есе «Той жахливий незабутній день…»

Я – Дмитро, хлопець, якому вже 14-ть. А тоді мені було сім. Тоді… Тоді, коли до нас прийшов злий ворог. Та чи я тоді це розумів? Звісно, що ні…

Той вже далекий 2014-й рік, але в пам’яті як сьогодні вспливає той самий день. День, коли ми вперше спустилися у підвал. А що то за підвал? Це потім я зрозумів, хіба він врятує?

Це було 6 грудня 2014-го, коли наші села Муратове і Капітанове обстріляли з «Градів». Тоді було дуже страшно і незвично. Летіли снаряди, падали, все свистіло, щось розривалося, собака наш скулив і рвався з ціпка.

Був ранок, батько збирався на роботу, я прокинувся, бігаю по кімнаті, шукаю шкарпетки, штани, чомусь не находжу. Жах. Все пропало, все пропало! Мама швидко, але спокійно зібрала документи і речі, схопила мене за руку і потягла у підвал. Наш батько пішов за нами. Я пам’ятаю їх налякані очі і як мені тоді стало сумно-сумно.

Гучні звуки вибухів були все частіше і частіше. Банки навіть цокотали на полицях підвалу. Оце не війнушка, в яку ми з хлопцями гралися. А справжня страшна війна, яка застала мене в моїй домівці, в цьому холодному підвалі.

Я дуже боявся, але мене заспокоювали мама з татом, який намагався ще анекдоти розповідати. Батьки казали, що разом не страшно, що все минеться, і мені ставало легше на душі. І тоді я жався до мами, ці міцні її обійми я пам’ятаю досі.

Зараз вона мене так вже не обіймає. Я виріс. Але у мене вже після народився маленький братик. Йому трохи більше року. Мама вже його обіймає міцно-міцно, але я не бажаю йому саме таких обійм, які були тоді у підвалі зі мною.

Наступного дня я вже йшов до школи, радів, що зустрінуся з другом Максимом, що зможу подратувати дівчат-однокласниць. І чомусь так радісно було побачити вцілілу школу, в яку раніше не дуже хотілося ходити. Добре, що не зруйновані будинки на вулицях Муратового. Що ще для життя потрібно?

Для мене мир – це коли ніхто не свариться, це коли батьки поруч, коли ми бавимося в школі, коли я навіть отримую двійку, бо була б війна – я зовсім би не навчався. Хоча я люблю вчитися і стараюся добре навчатися, бо хочу отримати добру професію, щоб розбудовувати свою країну.

На цей момент війна тут у нас притихла, притаїлася. Снаряди рвуться десь далеко, хоча від нас до лінії зовсім близько. Як вже хочеться повної тиші і спокою! Ми вже звикли до війни, але хочеться миру, не боятися лягати спати.

Минуло сім років, вже якось по приколу згадується той перший жахливий день моєї зустрічі з війною, коли я дійсно відчув жах. То забуваєш, то знову згадуєш. Як кажуть старі люди, що ворогу не побажаєш таке пережити. Особливо у сім років… Ось і я не бажаю. Миру всім!