Світлана регулярно навідується в Оріхів, адже у місті залишився чоловік, який не зміг покинути собаку
Я проживала в місті Оріхів, працювала бухгалтером в районній лікарні. Перед війною мене скоротили на роботі, тому 24 лютого я була дома. Коли почалася війна, ми місяць побули вдома. Потім в місті стало нестерпно перебувати, бо були дуже сильні обстріли.
2 квітня ми з сином поїхали в Запоріжжя до доньки. Мій чоловік залишився в Оріхові через нашу улюблену собаку. Я інколи їжджу до нього. Моя старенька мама з братом теж залишились в Оріхові.
У першу ніч після початку війни у нас в місті було тихо. Ми тільки чули, що десь були обстріли. 27 лютого ми вже виразно почули обстріли, бо росіяни вже стояли недалеко від нашого міста. Вони почали стріляти по наших хлопцям на блокпостах. Ми почали ховатись в підвалах.
Ми вирішили виїжджати з міста, коли у нас почали трястись вікна, а через будинок летіли снаряди.
Через війну у нас не стало газу, а було ще холодно. Світло зникало. Потім почали все включати. Вода теж була з перебоями. На щастя, ми не зіштовхнулись з гуманітарною катастрофою. В Запоріжжі отримуємо гуманітарну допомогу.
Мене шокували вбивства мирних людей, а також те, що у місті зруйновано багато будинків. На сьогодні в місті більше немає 600 будинків.
У Запоріжжі я знайшла собі роботу, тому наразі працюю. Я навчилась боротись зі стресом, але приймаю заспокійливі препарати.
Я не знаю, коли може закінчитись війна. Ми сподіваємось, що до осені. Коли все закінчиться, ми відбудуємо все і будемо продовжувати жити для наших внуків.
