Аліна Дмитрівна з сім’єю декілька місяців жила в окупованому Бердянську. Вони були змушені покинути рідну домівку, бо у місті відчувався дефіцит ліків та продуктів

Ми з чоловіком були вдома в Бердянську. Вранці 24 лютого ми прокинулись від того, що нам стукала сусідка у двері. Вона кричала, щоб ми збиралися та їхали, бо почалась війна. Ми не послухали її і залишились у місті, яке окупували.             

Ми ледь встигли купити ліки для бабусь, які відмовлялись їхати з міста, а ми не знали, що буде далі. З продуктами було трохи легше, бо люди з сіл звозили у місто харчі. З кінця березня у місто почали привозити ліки. Медикаменти, яких в аптеках не було, доводилось замовляти перевізниками з Запоріжжя. Нам залишалось сподівались на те, що вони зможуть їх привезти, адже гарантію ніхто не давав. Бували випадки, що нам не доїжджало нічого, бо росіяни забирали все на блокпостах.

В той час український прапор був як промінчик світла у темряві, адже місто кишіло окупантами.

Мені запам’яталась одна ситуація, яка трапилась зі мною в окупації. Літом, я побачила припарковану автівку біля свого будинку - у ній під лобовим склом був прикріплений маленький прапор України - це мене приємно вразило.

На жаль, ми були змушені поїхати з міста у Запоріжжя, але батьки та бабуся з дідусем залишилися в окупації.

Наразі я працюю, як і до війни, майстром манікюру.