Мені 67 років, я на пенсії. Живу у селі Євгенівка. Весь час тут була. Це наша земля. Чому ми повинні тікати? Хай вони тікають, а не ми. Ми - українці. Думали, що кацапи – слов'яни, а вони ворогами виявилися. Вони знущалися над нашими людьми. Ми старались з ними не спілкуватися. А вони що хотіли, те й коїли. Не потрібні вони нам тут.

Коли танком через вулицю так бахкали, що ми не знали, куди тікати і де рятуватися. Всюди летіло і вибухало. Це був жах. Не знаю, як ми це все пережили.

Нічого не було, навіть хліба. Коржики пекли. Води теж не стало. Вісім місяців не було нічого, а потім волонтери почали завозити харчі. Наші батьки пережили війну, і ми переживемо. Багато людей виїхало, залишилися тут переважно старі. Більшість людей із дітками виїжджали. Тяжко все це пережили. Боляче згадувати старі рани.

Дякуємо нашим воїнам! Ми їх зустрічали. Спочатку ті рашисти тікали, а потім наші солдати зайшли. Ми і плакали, і обіймали їх, і пригощали тим, що в нас було. Коли нас звільнили, то така радість була! Усе нам зробили. І водичка є, і світло.

Пережили ми жахіття. Не стало сина в мене 18 жовтня. Він був військовим. Додому заскочив - тут наші були, а ті гади як бахнули – і все.

Думаємо, до літа звільнять території. Дай Боже їм здоров'я і сили, щоб закінчилася війна, щоб ніхто не страждав! А то стільки хатин зруйновано! Люди гинуть, діти. Ми їх не гукали до нас. Хай їдуть на свої землі і там собі роблять, що хочуть. А нашу землю-годувальницю хай не мучають. У нас же така красива природа: річки, поля! А вони все танками зруйнували. Бабах! – і загорілося поле. Вони сміються, радіють, а в мене серце кров'ю обливається…

Ми жили добре, нам вистачало на хліб і на все інше, хоча й було тяжко. Навіщо вони до нас полізли? Таку біду нам зробили, що ніколи не забудеться! Синочок загинув, не дожив, не побачив свою внучку… Слава всім нашим героям!