Вагітній жінці було страшно працювати продавчинею в окупованому селі. Не дочекавшись визволення, вона з родиною виїхала з дому, бо час пологів наближався, а лікарів не було

Чоловік мав виходити на роботу перший день у місцевій агрофірмі, а я – на свою роботу, в магазин. Дитина після карантину мала йти перший день до школи. Раптом, о п’ятій ранку, пролунали вибухи. Відразу нам здалося, що це у сусідів машина виїжджає з гаража. Але ж ні - звук був набагато страшніший. Ми вибігли на вулицю і побачили, як усе летить, горить, світиться. Ось так ми й зрозуміли, що почалася війна. 

Поруч із нами проходить траса на Крим, і ми все бачили здалеку. Якщо піднятися на якесь узвишшя, то геть усе видно. Це ж весна – ні дерев, нічого. Видно було колони техніки, але спочатку до нас у село вони не заїжджали. А вже коли почали заїжджати на різній техніці колонами – тоді стало страшно. 

У мене був особливий страх, коли чоловік з автоматом заходив до мене в магазин. Невідомо, чого від нього очікувати. Сльози, нерви… Приходила додому – мене трусило. Ми зрозуміли, що жити там не зможемо. 

Спочатку сподівалися, що це скоро закінчиться, а потім - місяць, другий, третій… Тоді ми зрозуміли, що треба виїжджати звідти. Коли виїжджали, я була вагітна. Донька народилася вже на Черкащині. В окупації стали закриватися лікарні, і ми виїхали.

Ми виїжджали двома родинами: з братом чоловіка і його дружиною. Вже тут, на Черкащині, була невістчина сестра. На перший час вона знайшла будинок для наших двох родин. Ми думали, що якийсь час поживемо разом, а потім будемо шукати щось окреме. Тоді ще не знали, залишимося в Черкаській області чи поїдемо далі. А потім чоловік пішов служити, брат теж, і ми залишилися тут. 

Спочатку були фінансові проблеми, а потім ми почали отримувати виплати. Нам допомагали батьки з окупації. Якщо була можливість, вони нам щось перекидали. Спочатку було тяжко, а зараз уже пристосувалися.

У нас тут дуже добрі люди, сусіди. Вони нам допомагали і продуктами, і закрутками – усім, чим треба. 

А коли ми вже переїхали самі на іншу квартиру, там теж добрі сусіди були, бабуся з донькою. Вони дуже полюбили нашу молодшу донечку, яка тут народилася. Вважають її місцевою, своєю. І теж нам дуже допомагали і продуктами, і якщо дещо треба було дістати чи привезти. 

Психологічне навантаження є й досі щодня, бо мій чоловік воює. І ми начебто вже звикли, але все одно на чужині самій із дітьми дуже важко. Щодня переживаю за чоловіка, і дуже хочеться додому. Хоч тут і добре, але вдома завжди краще. Там усе - рідне, кожен куточок. Психологічно буває дуже важко. Настільки, що просто не витримую, накриваюся ковдрою і плачу – тільки так, щоб цього не бачили діти.