Мені 41 рік, я з міста Снігурівки Миколаївської області.

24 лютого прокинулися зранку і в інтернеті все побачили. Потім почали телефонувати рідні, розповідати. Ми нікуди не виїжджали - сиділи всі ці десять місяців в окупації. Натерпілися, звісно, дуже багато. Важко дуже жити в окупації: нікуди не вийти, бо могли розстріляти.

Найстрашніше - коли били по місту і рушилися домівки. Дуже було важко з водою, з їжею, не було ніяких комунікацій в місті.

Фінансово дуже сильно на нас війна вплинула. А ще - донька виїхала з чоловіком, давно не бачилися. Звісно, ми ще досі будемо психологічно від цього відходити, а ще ж нічого не закінчилося.

Я думаю, що війна ще недовго продовжиться. Багато вже міст і сіл звільнено, і наше також. Так що віримо, що все буде добре. Буде наша перемога, ми відбудуємося. Вірю в краще.