Спала вдома з 2 річною донькою. Прокинулась від дзвінка чоловіка о 5 ранку. Чоловік військовослужбовець з Харкова. Я його запевнила, що в Маріуполі все буде добре. Таке вже переживали.

Відсутність підгузків для дитини, бо від горщика вона відмовилась в холодному підвалі. Нестача питної води для дитини. Харчування. Тепла. Звʼязка. Шокувало все. Особливо страх, що ви єдині, хто залишились взагалі в місті. Неспроможність повідомити чоловіку, що ми живі. Питна вода. Максимально економили підгузки та воду. Намагались пояснювати дитині в два роки, що треба економити водичку. Пити по трошки. Намагались постійно пропонувати горшик, саджати на нього.

Один раз під обстріл потрапила мама, намагаючись пройти додому, і потрапила в якусь школу, де були люди, і поділились трошки підгузками на розмір меншим, але я дуже вдячна була за це.

Мама з бабусею у Львові. Я з донькою в Дніпрі. Чоловік на службі. Всі в різних куточках.

В окупації був тільки страх.

Я була в декреті і задишаюсь, бо садочки не працюють і дитинку не має з ким залишити.

В мене залишився спортивний костюм, в якому я виїхала з дому і пробула цілий місяць в окупації. Шапочка дитинки, в якій вона так само була весь цей час. Сімейне роздруковане фото І рушничок, який я взяла з собою з дому. Це єдине, що залишилось на згадку.