Історії, які ви нам довірили
Марина не хоче навіть згадувати, як трималась в окупації в підвалі Маріуполя. Після тих тяжких днів помер її батько.
Мені 48 років, в мене є чоловік. В перший день війни я була на роботі, нас відпустили трошки раніше. Поїхала додому – і все. Звичайне життя скінчилось. Важко було від того, що в нас не було зв’язку. Ми не мали жодної інформації про те, що відбувається в країні.
Світла не було, газу, води. Але якось у мене їжа не в пріоритеті. Тоді блокувалися всі почуття: голоду, страху, тому їсти не хотілося.
Мене шокувала смерть мого батька. Після того як сиділи в підвалі, в нього відмовили ноги, й він помер.
В якийсь момент ми сіли в машину та поїхали. Зараз не можу об’єктивно судити, чи була дорога складною. Всі труднощі в порівнянні з тим часом, коли ми були в підвалі, вже не були труднощами. Їхали собі і їхали. Єдине, що згадую – приниження, коли роздягали на блокпостах чоловіка до трусів, щоб дивитися татуювання. І черги на блокпостах були.
Зараз я працюю, чоловік теж. Я медпрацівник, тому долаю стрес - тримаю себе в руках.
Хочеться повернутись у рідне місто, хоч воно і зруйноване повністю. Будемо його відбудовувати, коли закінчиться війна.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
