Сергій Степанович не міг залишити дім за станом здоров’я. Він чекає на Перемогу і на можливість побачити дітей та онуків.

Живу я в Охтирці з 1972 року. Приїхав сюди після закінчення Івано-Франківського інституту нафти і газу. Одружений, є в мене син і донька, онуки.

Виїхати з Охтирки в мене не було фізичної можливості: у мене інвалідність другої групи, маю онкологічне захворювання, переніс важкі операції. Я весь час залишався тут.

24 лютого десь годині о третій-четвертій ранку я дізнався, що росія перетнула кордон України і почалась війна. Я одразу зателефонував родичам. На другий-третій день у нас вже почалась стрілянина – на Охтирку наступали вороги. У місті зараз значні пошкодження.

Ракета влучила в залізничний вокзал і розбила його. Потім було пряме влучання в мерію. Універмаг у центрі розбитий, будинки пошкоджені.

Якийсь час не було тепла, вода була з перебоями. Зараз більш-менш налагодилось все. Електроенергія по графіку, іноді бувають аварійні відключення. Ось так і живемо: в натяжку, терпимо поки що. Тепло в більшості будинків є. В пошкоджених, звісно, не все так просто.

На початку війни не було зв’язку, а коли з’являвся – був поганий. Зараз зв’язок також не дуже: коли електроенергію вимикають – він зникає. Акумулятори не встигають заряджатися.

Найбільше я переживав за дітей і за онуків. У нас з дружиною чотири онуки, всі хлопці.

Сподіваємось, що в цьому році війна закінчиться. Якщо буде допомога зброєю, я сподіваюсь, що ми швидко повернемось до кордонів 1991 року. Мрію, щоб було мирне небо, щоб ми всією сім’єю зустрілися: разом з дітьми і онуками.