24 лютого вранці ми виїхали на роботу, а вже був масштабний наступ на Київ. Спочатку нічого не було. Коли росіяни пішли з Херсону на Криворізький напрямок, на Мар'їнське, з правого берега вони перебралися на Дудчани, тоді почалися обстріли. Постраждав житловий комплекс, перший отримав на себе удар. Потім – хати, РЕСи, електропостачання, наш Воронцовський - по будинках. 

Найважче було, коли почалися масштабні прильоти. Прийшов сусід, сказав, що треба виїжджати. Машина мого сина стояла в дворі. «У мене, – кажу, – бензину немає». Він каже: «У мене в гаражі має бути». Поки було тихо, вигнали машину. Онука забрав, під'їхали до двору, знову почалися прильоти. Виїжджали до Мар'їнського пропускного пункту. Поки приїхали, це саме трудне було. Добре, що в нас не прилетіло, бо повна машина людей - і на руках були, і як піде.

Скільки влізло дітей, дорослих – це саме дивне. Виїхали. Страшно було, щоб тільки не прилетіло, бо дуже багато машини в колоні їхало, і з дітьми.

Поїхали на Кривий Ріг, бо свати мої тут. Все добре з гуманітаркою. У телефоні подивилися, що в нашу хату прилетіло – згоріла хата, все. Їздили туди, переконались, що залишилися голі і босі. Ми в чому були, в тому виїжджали. А потім поїхали, сфотографували, коли затишшя було. Ніхто ж не думав, що таке буде. Організацію, де я колись робив, закрили. Тяжко, звісно. 

Думаю, що війна швидко не закінчиться. Скільки гине дуже молодих людей, дітей скільки гине! Кому ця війна так знадобилася? 

У Воронцовці я народився, там все життя прожив і проробив. Будемо повертатися назад.