Ми проживали недалеко від кордону, перші, хто відчув війну на собі. З перших днів залишились без всяких комунікацій (світло, вода, газ). У квітні 22 року ми з донькою еваюкувались до Запоріжжя, бо в мене виявили онкологію. Чоловік з синами залишились в окупованому селі. Ми втратили роботу, грошей не було зовсім. Дуже допомогли знайомі і просто односельці. В липні місяці до нас з донькою приєднались чоловік з синами, це була остання евакуація з нашого району.

Шокувала розлука з рідними, що залишились без коштів, важке захворювання, втратили житло...

В нашому селі був розстріляний БТР з нашими захисниками, тіла хлопців тиждень лежали - їх не дозволяли поховати і діти це бачили. Це був жах не тільки для дітей.