Мені 32 роки, є чоловік і двоє діток: доньці 12 років, сину три роки. Чоловік працює, діти навчаються онлайн. До війни мешкали в селі Мала Білозерка Василівського району. 

Пам’ятаю, як прокинулися зранку, дитина збиралась в школу. Ми не знали, що війна, а потім мені зателефонувала подружка і сказала. Чоловік був на роботі в шахті, під землею. В першу чергу ми запасалися водою, їжею і всім, чим можна.

Найбільше шокувало, що потрібно кидати свій будинок і їхати, не знаючи куди. Не знали, де і як будемо жити, але все кинули і поїхали.

Ми літом виїжджали. Було дуже спекотне, три дні ми стояли  в черзі. Нас не випускали. Дитині тоді був тільки рік - було дуже важко, тому що маля потрібно і покупати, і погодувати. 

Коли ми виїхали за сіру зону і побачили наш прапор, були дуже раді. Плакали і чоловік, і я. Були дуже раді, що ми на рідній землі.

Фінансово дуже поважчало: потрібно і заплатити за житло, і одягнутися, бо виїхали без нічого. Дуже сумуємо за рідними: вдома залишились батьки, бабуся. Дуже переживаємо за будинок - він пограбований. Там вибили вікна і винесли все, що можна.

Майбутнє сто відсотків пов’язане з перемогою. Хочеться, щоб мирне небо було, щоб діти ходили до школи, а ми з чоловіком - на роботу. Так, як до війни. Ми жили дуже гарно, і майбутнє я уявляю тільки в себе вдома і без війни.