Наталя в Сіверську жила під обстралми ще в 2014 році. Але цього разу все було набагато гірше

Я з міста Сіверськ Донецької області. Мені 65 років, я інвалід дитинства, живу з батьками. У 2014 році повз наш будинок теж стріляли. Ми були вдома, в коридорі ховались – там було найбезпечніше.  

Цього разу стріляли дуже страшно. Якось я лежала на ліжку, і на мене скло з вікна впало - воно луснуло від вибуху. На щастя, я вчасно накрилася ковдрою з головою. Спочатку в спальні скло вилетіло, потім у залі балкон обсипався.

Добре, що ми хоч не голодували. У нас свої запаси були, і гуманітарку нам хорошу давали. Але варити було ні на чому. У нас ні води, ні зв’язку не було. Ми два з половиною місяці жили без нічого, готували на вогнищі.

З водою були проблеми. Доводилось і зі ставка пити. А якось мама побачила, як сторонній чоловік віз каністру з водою, і попросила, то він нам відро доброї води завіз. Ми йому дуже вдячні.

Дуже злякалися ми, коли в наш будинок був приліт і рознесло дах.

Мама якраз варила кашу у дворі, і тільки зайшла в хату, як весь шифер посипався на те місце, де вона готувала. Ми пішли до підвалу, щоб сховатись, але там сказали, що місця немає. Згодом нас таки евакуювали, я вибігла з дому в чому була. Їхали ми під обстрілами. Поміж наших будинків щось вибухало, а на виїзді з Сіверська по машині вдарило – чи то куля, чи уламки, але Господь нас зберіг. Ми зупинились у Лебедині. Батькова сестра тут живе. Спершу хазяйка просила плату за оренду квартири, а потім сказала, щоб жили, скільки потрібно. Ми тільки за комунальні платимо.

Хотілося б, щоб війна скінчилась скоріше, а коли це буде – один Бог знає. Людей шкода, які й досі там у підвалі живуть. Нещодавно соцпрацівник телефонував, сказав, що в наш під’їзд снаряд прилетів. А наша спальня якраз до під’їзду виходить, то там усе цеглою завалено; все поцвіло, погнило, ще й рами повилітали.