«В наш будинок потрапило багато снарядів»

Любов Борисівна розпочинає нове життя в Києві, бо в Маріуполі в неї нічого не залишилося: немає ні її квартири, ні маминої, будинок батька постраждав частково. Та більше за втрату житла Любов Борисівну засмучує те, що її батько не виїхав з окупованого міста, а вона нічим не може йому допомогти

Я з Маріуполя. Моє життя до війни було дуже стабільне. У мене народилася дитина, ми купили нову квартиру, все складалося добре. Але на нас напала країна-агресор, і мені довелося виїхати з дитиною в інший район. Потім у мене захворіла старша дитина, і ми повезли її на лікування в Київ. Було дуже тяжко, але завдяки своїй наполегливості, я знайшла роботу. Мої батьки залишилися в Маріуполі. Згодом я змогла вивезти маму, а батько досі там.

24 лютого я збиралася на роботу. Зранку в Києві пролунали вибухи. Всі були схвильовані, але так сталося, що у відділенні, де я працюю, було багато переселенців із Лисичанська, Донецька, Маріуполя. Ми згуртувалися й відпрацювали той день.

Від мами я дізналася, що в наш будинок потрапило багато снарядів, що їй довелося пройти фільтрацію. Російські військові вивезли її на окуповану територію. Там уже був зв'язок, і вона змогла мені зателефонувати. Мама приїхала в Таганрог, звідти – в Петербург, а потім через усю Європу добиралася до Києва.

Батько мені телефонує дуже рідко, розмови були короткі. Мене засмучує, що я ні фінансово не можу йому допомогти, ні забрати його звідти.

З житла в нас у Маріуполі нічого не залишилося. Наш дім на лівому березі вже навіть розібрали. Квартира мами згоріла, і частина батькового будинку теж. Немає вже нічого.

Найважче – усвідомити те, що мого міста більше немає. Там було наше життя. Мені хотілося б знати, що є місце, де я росла, де росли мої діти. Але ми сильні, ми все витримаємо.