«В нас почалися вибухи: підірвали залізницю, заправку»

Я з Кам’янки Пологівського району. Ми жили вдвох з мамою, їй 87 років. 

Ми були на роботі. Відразу не повірили, що таке буде. Я працювала в школі комірником. Прийшла здавати звіт. Але директор зачинив школу, вивели всіх дітей і нам сказали йти додому. Ми здали звіти й пішли. З 24 числа перебували вдома. 

Найбільші труднощі – це те, що не знали, куди йти, куди ховатися. Я не про себе думала, а про маму. У тій ситуації в голові крутилося тільки одне: як зберегти життя – не своє, а мамине.

Ліки якісь дома були, а скупитися було неможливо. Через декілька днів люди в аптеках порозгрібали все. У мене мама на ліках живе. Я побігла в аптеку, а там уже не було нічого: ні знеболювального, ні заспокійливого. Пішла в магазин, а там по хлібині тільки давали. Ми два дні без хліба взагалі були. Не працювала в нас пекарня тиждень. 

А 5 березня поїхали в Запоріжжя. Приїхав син і забрав, тому що в нас почалися вибухи, підірвали залізницю, заправку. У чому стояла, у тому син мене й вивіз разом із мамою. Ми їхали аби куди. Так і приїхали в Запоріжжя.

Раді, що живі. Сидимо зараз на ліках. Добре, що тут можна щось купити. Що далі буде – не знаємо, живемо одним днем. Додому хочеться. Скрізь гарно, а дома найкраще. 

Там зв’язку немає. Раз на місяць сусіди на зв'язок виходять. Переживаємо, бо там заселяються в будинки, але наш іще стоїть. Дітей будуть возити з інших шкіл до нас, але кажуть, що в селі відмовляються там працювати.

Мені вже недовго до пенсії. Трудова книжка на роботі залишилася, я не знаю, що тепер буде. Сподіваємося на хороше. Мама переживає. Людині 87 років. Даю заспокійливе, але вже нічого їй не допомагає. Якби я сама була, то хоча б щось знайшла. Але маму боюся саму покинути. У неї тиск, за нею потрібен догляд. 

Мені – хоч би й завтра війна закінчилася. Я ніколи в житті не думала, що буду так сумувати за своїм будинком, за своїм краєм. Хочеться, щоб скоріше війна скінчилася, щоб поїхати додому, щоб діти в школу пішли.