Мальовниче селище Нестерянка рашисти обстрілювали нещадно. Але гірше за обстріли для Володимира і його сім’ї було те, що сина і зятя рашисти схопили і тримали у підвалі

24-го звістка про війну застала нас на роботі. Я на пенсії підробляв у сільгосппідприємстві. Ми ходили по полях, мишей труїли. І застала ця звістка нас у полі. Діти із Запоріжжя приїхали до нас на 25-те, бо у доньки був день народження. Я ще пам'ятаю, як ми вийшли на балкон та дивилися, як біля Токмака, Василівки йдуть бої і там заграва стоїть. Нам її видно було. 

А 4 числа зайшли в село ці рашисти кляті. Почалися обстріли. Ми у квартирі жили в чотириповерхівці. Сусідній двоповерховий дім згорів - туди в дах прилетіло. Доця з меншим онуком семирічним 12 березня вибралися. Тікали - хто на машині, хто як. Евакуація була. А ми залишилися в окупації. Внуку 18 років, він в університеті в Запоріжжі вчиться. Зятю 43 роки. І жили там без світла, без газу, без води. 

Спочатку були обстріли, прильоти. Ховалися в коридорі. Якраз був приліт, і ми в коридорі вчотирьох стояли. 

Прилетів снаряд у перестінок між нашою квартирою і сусідською. А потім полетів до їхньої квартири через стінку - у них там кухня. А у нас вікна повилітали. 

Залатали, позабивали із зятем усе. Слава Богу, в мене після ремонту ОСБ залишився. Стіна тоді, звісно, потріскалася. Все повилітало, у квартирі чорно було після вибуху. Але нас, слава Богу, не зачепило нікого. Потім переселилися ми в підвал. Спочатку ще якось жили у квартирі. Тільки чуємо, що починаються прильоти, – і в підвал тікаємо, той, що під домом у нас. А там – вологість, підвал не підготовлений, ніхто ж до цього не готувався. Спочатку бігали в підвал, а коли вже почало влучати у квартири, то й переселилися в підвал. 

Ми спочатку всерйоз не сприймали, а коли почало прилітати в помешкання, перші дні ще спали у квартирі. Прокидались - і тікали у підвал. За ніч 3-6 разів тікали. А потім уже переселилися зовсім у підвал. Там були також наші сусіди. 

Жінка з четвертого поверху, коли всі ці прильоти почалися, не пережила. У неї серце схопило, і вона померла. Їй у підвалі погано зробилося…

У нас ранок починався з пошуку дров. Наш внук і хлопці сусідські ходили. По посадках уже не можна було збирати, бо рашисти ходили з автоматами, і ми були під їхнім прицілом. А біля нас школа стоїть – наша красуня. І з парку звідти зносили дрова, сушняк. Готували їсти на цеглинах, на мангалах. Від сажі не відмивалися, бо ж води не було. Внук зранку за два кілометри йшов. Там колодязь був викопаний, і молоді хлопці туди з каністрами ходили по воду. 

Обстріли були, снаряди літали. Хлопці падали, ховалися, але воду доставляли. Онука мого там заарештували. Не сподобалося щось росіянам - підійшли до нього. А він хлопець здоровий. Не п'є, не палить, спортом займається, футболіст, міцний хлопець на вигляд. І до нього причепилися. 

Спитали: «Якби тебе забрали, ти пішов би проти нас воювати?», а він їм конкретно сказав, що пішов би. І почалася тяганина. Його забрали. 

У школі рашисти штаб організували. Там стояли їхні БТРи, танки. Довелося онука всілякими способами виручати. 

Прийшли ті окупанти - обібрали населення. Якщо не встиг заховати... Я свій телефон сховав на даху, хоча в мене тоді був простенький: ні інтернету, нічого. У нас там голуби жили, і вже по коліна було посліду голубиного. Це навіть як утеплення працювало. Я туди і ноутбук ховав, і внука ноутбук теж там був. І сусіди так само робили. 

Шмонали нас, роздягали дітей, мого онука теж. Оглядали все. Там у нас через дорогу тік. Росіяни туди приїжджали, мінометами відстрілювалися. А ми з мужиками зранку, поки ще їх немає, бігом через дорогу – і хапали їхні ящики від снарядів. Я по цих ящиках помітив, що снаряди були теж 1980 року випуску. І мене так оце бісило! Були Олімпійські ігри, а ви, гади, готували для нас снаряди! Що тут ще скажеш? Я навіть не знаю. 

Зараз від нашої Нестеряночки взагалі мало що залишилося. Ми чотири рази намагалися виїхати, нас не випускали – під дулами автоматів розвертали. 

Ми з жінкою садили клаптик городу. У нас город свій був, малина, полуниця. Садок був. Урожай збирали. 

Біля нас снаряди розривалися, падали – і нас накривало зверху. Я не знаю, як це описати. Кругом – одні вирви. Але все одно – йдемо, садимо. Усе-таки надіялися… Хто його знає, на що ми надіялися? Але ось так вийшло. 

Взагалі в нас було півтори тисячі населення. 7 червня наша партія виїжджала - там ще близько 320 чоловік залишалося. Тільки з того часу – чим далі, тим гірше. Там щодня щось горить… 

На город спочатку нас не пускали «ДНРівці». Нам через посадку до городу йти треба. А на цій стороні – наші підвали. Вони спеціально побудовані для тих, хто в багатоповерхівках живе. І там поселилися «ДНРівці». Це бомжатня була взагалі страшенна.Вони лазили по підвалах, по гаражах, забирали, кому що сподобається, їжу в підвалах забирали. Я просився пройти через них до городів, бо вони в тих підвалах жили. Хто в що були вдягнені ці «ДНРівці», гидота. Справжнісінький бомжатник. Їм, мабуть, і їсти не давали. Росіяни хоч більш-менш у щось пристойне вдягнені, а ці – аби в чому. Вони мінометниками були. Ідуть у ту посадку. 

Я вийду город садити – тихо. Аж тільки – «Бабах!» – і трохи далі приліт. А потім уже – ближче до мене приліт. І ми одразу втікаємо з городу. Мабуть, попереджають вони так, не знаю. А над головою літали снаряди щодня. Від нас працювали САУ, «Гради», танки. Під домами стояли. І скільки летіло на той бідолашний Оріхів, на Новоандріївку, на Щербаки! Душа боліла від того, що вони зробили чи зроблять із цими населеними пунктами. А в нас будинки дрижали від пострілів – і вдень, і вночі.

Дочка моя перевізниками передала документи зятю і внуку. Вони до нас тоді без паспортів приїхали. Хто ж знав, що таке буде? Ми ходили, ходили до рашистів, бо вони тримали і внука, і зятя в підвалі.

Жінці моїй треба було зробити в Запоріжжі операцію. Слава Богу, що виїхали. Уже зробили. Словом, потрібна була операція, і ми просилися. Нас тоді чоловік 30 виїхало, яким дали дозвіл.  

Випускали три дні, а тоді знову все припинилося, і три місяці не випускали після цього. Вони людей випустять, а тоді зразу починають кричати, що поїхали навідники, і на них наводять вогонь. Причину шукали, щоб не випускати. А потім взагалі сказали: «Будете тут подихати разом із нами». 

А тоді вже, мабуть, пройшла ротація, хтось помінявся, трішки простіший чоловік прийшов. Зробили людям поступку, і ми виїхали. А зять пережив… Тоді ж у квартиру нашу прилетіло, а він у підвал спускатися не хотів. Алергія в нього на той підвал. Один приліт був до сусідів. Другий снаряд дах прошив у трьох кімнатах. Стелю попровалювало. А він у залі спав, і якраз у залі стеля лишилася ціла. Каже: «Скинуло мене з ліжка і двічі на підлозі підкинуло». Та все ж таки живий. Можна сказати, тепер у нього ще один день народження. 

А наступний приліт був до сусіда. Його жінка встигла забігти в підвал із дітьми, а сусід теж тікав, але не встиг. 

Підняло його хвилею, кинуло об стінку, контузило. Собаку його вбило у вольєрі, а в нього тільки контузія. Жінка плакала, думала, вбило. А він очі розплющив і каже: «Не галасуй, я живий».

Що тільки зробили ті нелюди з нашим красивим селом! У нас квітуче село було, робота була в людей. А зараз… А скільки прилітало до нас! А як на нас скидали з дронів! 

Позалишалися там люди хворі, старі. А ще ті, хто їх доглядає і кинути там самих не може. Дні чотири тому хлопець, 24 роки, пішов по воду до колодязя. Приліт – і осколок прямо в серце. У плівку замотали та поховали хлопця у дворі. А перед цим 40-річна жіночку вбило, а чоловік її зараз у Токмаку лежить у лікарні поранений. Опіки в нього, і ноги, здається, перебило йому. Там у нас багато зараз поранених. 

Жіночка там є, Світлана, вона там всім допомагає. У неї хата теж розбита. Раз прилетіло – дах зняло, вікна вибило. Потім вдруге прилетіло, а зараз уже втретє. По телефону мені каже: «Стіни стоять, живу. У разі чого – тікаю в підвал». А мати її в Оріхові. Вона раз пішла до тих орків. Каже: «Гади, якщо ви вб'єте матір мою, не дай Боже, – візьму автомат і всіх вас перестріляю!» А вона жіночка бойова. Худенька, маленька, але бойова. Хоча нерви в неї вже також не витримують: 200, 300, 400 прильотів по селу… Бідне наше село, бідні наші люди!