«В мороз ми спали у кімнаті без опалення»

Максим так мобілізувався з початку війни, що його навіть не турбували хронічні хвороби. Він вивіз із Маріуполя крім своєї бабусі ще трьох жінок похилого віку і домашніх тварин 

Ми мешкали у Маріуполі, коли усе це почалось, на Лівому березі. О четвертій ранку почалися вибухи дуже голосні. Я прокинувся і вже не зміг заснути. Потім просиділи з бабусею весь день в підвалі й виїхали до центра. Сподівалися, що там буде спокійніше, але з часом краще не стало.

Ми жили десь два-три тижні зовсім без світла, без опалення, без тепла. Не було магазинів, там все палало. Були прильоти у наш двір. Ми на шостому поверсі жили, бо всі бомбосховища були зайняті, і бабуся дуже почала хворіти, бо ні ліків, нічого не було. 

Мені знайомі зателефонували і сказали, що їм вдалося виїхати. До цього там я дуже багато чув, що не дають виїжджати. Машини, які намагаються виїхати, підривають. А 16 березня зателефонували друзі й сказали, що їм вдалося виїхати. 

До нас ще приїхали родичі з Лівого берега, і нас було 16 людей: там діти, бабусі старенькі, тварини – кішки і папуги. І був вибір - чи йти до бомбосховища старого. Воно не обслуговувалось. Там пліснява, дошки, скло та холод. І ми вирішили, що краще спробувати виїхати, ніж так. 

У нас, мабуть, не все так і погано було. Ми добре скоординувалися: деякі люди ходили за водою, деякі готували на кострах. То мабуть, все-таки найбільшими проблемами були їжа та вода і постійні погрози того, що прилетить снаряд і все закінчиться.

Деякі люди озвіріли і почали мародерити. Я пам’ятаю, що ми там ночами не спали, чергували: виглядали з вікон і дивилися, щоб наші машини не порозбирали на запчастини, бо там дуже оперативно все робилося. 

Єдине, що пам’ятаю з гарного такого – у мене весь організм мобілізувався цілком. Я тоді хворий був, у мене була температура десь 38, і я буквально за день і вечір вилікувався повністю від усіх хвороб, тому що потрібно було діяти. У мене здоров’я дуже погане, хронічні болячки є, які холод не переносять. А ми спали у кімнаті, коли і сніг випадав, і мінуса були, а опалення не було -  і я ні разу не захворів. Це, мабуть, щось приємне таке, цікаве.

Всі друзі повиїжджали за кордон по роботі – офіс розбомбили, де я працював. Зараз роботи толком нема. То добре, що я віддалено працюю - щось знаходжу, якісь варіанти. Додому дуже хочеться, та поки нема можливості повернутись. 

Ми сподівалися, що все буде добре, коли були новини про те, що є потяги. Але це був кінець – я так пам’ятаю. Нам казали, що є варіанти виїхати на потягу, але ми сподівалися до останнього, що все мине, бо думали, що Маріуполь добре захищений та всього такого може не статися. Також у мене з родини – я і бабуся старенька, а вона дуже не хотіла виїжджати. Мені насильно довелось її вивезти і пообіцяти, що ми повернемось додому. Тож це дуже важко для мене було і для неї теж. 

Під час евакуації єдине, шо було важко, - дуже великі черги. Ми стояли у Мангуші десь 14 годин, тоді до Бердянська також десь 12 годин. Але пропускали. Бачили бабусю стареньку з кішкою на руках - запитань не ставили ніяких, просто пропускали. Це коли ми їхали через окуповані території.

Зараз ми у Івано-Франківську знаходимся, бо тут тітка та дядько - до родичів доїхали. Вони самі з Краматорська також. Їм теж довелось виїжджати, бо у них дитина маленька. 

Я сподіваюся, що життя зміниться на краще найближчим часом. 

Я спілкуюся з друзями, які навіть зараз за кордоном, у них там і світло є, і робота нормальна. Якщо вони там на заробітки поїхали як біженці деякі, але їм також важко. Я думаю, зараз всім важко. 

Я сподіваюся, що війна закінчиться, як обіцяють, весною чи літом. Але мені чомусь здається, що це затягнеться може рік, а може, й більше. Будемо сподіватись. 

Я б дуже хотів повернутися додому, і бабуся також. На кладовище попасти, де мої родичі залишилися, родина. А далі буде видно. Я не знаю, чи буде життя у Маріуполі. Тому час прийде.