Тетяну повномасштабне вторгнення не здивувало, але змусило залишити власну домівку. Нині вона з сім’єю на Черкащині, намагається почати життя з початку заради дітей. 

Я з міста Мирноград Донецької області, як і вся моя рідня. Але навесні нам довелося виїхати, в даний час ми знаходимось в Черкаській області. Можна сказати, що ми кочуємо – то вдома, то виїжджаємо, бо така обстановка зараз, не знаєш, що буде далі. Ви ж розумієте, дім не хочеться залишати, тому що там все своє, рідне, і де б добре не було, але все одно хочеться бути вдома.

Про повномасштабне вторгнення я дізналася з новин по телевізору. Але треба зазначити, що ми війну бачили ще з 2014 року, бойові дії були завжди поруч з нами. Тому ми сприйняли ці події як продовження цього всього. Було страшно від того, що на цей раз все ж таки доведеться їхати. Але 24 лютого ми зрозуміли, що нам необхідно буде залишити все. 

Ми наважились на виїзд з Мирнограду, коли місцева влада оголосила про евакуацію. Тоді все місто попросили виїхати. Тому, можна сказати, буквально в один момент всі жителі залишили свої домівки. Це і було для мене найскладнішим: залишити свій дім і поїхати в невідомому напрямку. 

Ми обрали Черкаську область випадково: так вийшло, що наші рідні туди поїхали, а ми просто зібрались з ними. Вони там вже колись були, там у них живуть родичі. Тож їхали фактично навмання, але потім змогли знайти квартиру, в якій і облаштувались.

Найбільші труднощі з якими ми стикнулися під час війни – це відсутність роботи і те, що нам довелося поїхати з дому. А ще дуже лякає той факт, що ти не знаєш, що буде завтра.

Ми усі живемо одним днем. Звісно, нервуєш сильно, їдеш з дому, вивозиш дітей, паралельно переживаєш за рідних, тому що батьки їхати не хочуть, кажуть: «Ми будемо сидіти до останнього - як залишати дім, якщо у нас тут все».

Найбільше мене, напевне, шокувало те, що удари були дуже близько. Бо в наше місто теж прилітало, а ти сидиш і слухаєш це все. І в цей момент тебе охоплює паралізуючий страх за дітей, за рідних. Знаєте, коли у тебе діти, ти стараєшся думати тільки про них, вони ж не розуміють, що взагалі відбувається. Тому я старалась оберігати їх від усього цього жаху: нещодавно організувала для них новорічні подарунки, щоб хоча б чимось підтримати.

Я навіть не знаю, коли може закінчитись війна, це одному Богові відомо. Але це моя найзаповітніша мрія, як і у всіх українців – щоб швидше все закінчилося, щоб всі залишились живі та здорові. Ми українці, ми незламні,  ми обов'язково переможемо в цій війні! Нам лише потрібен час.