Олексій Єременко, 2 курс, Харківський педагогічний фаховий коледж Комунального закладу «Харківська  гуманітарно-педагогічна академія»  Харківської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гейдел Алла Михайлівна+

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

В цьому есе я хочу розповісти про взаємодію моєї сім’ї на початку повномасштабного вторгнення. На початку війни мені було 14 років, я вчився в 8 класі. Цей відрізок мого життя закарбувався у моїй пам’яті, а відрізок до 24 лютого просто випав.

Перший день війни. Я жив у селі, яке знаходиться поблизу Чугуєва Харківської області. У п’ятій ранку мене розбудила моя мама, і в той час уся моя сім’я вже кудись збиралась, не знаючи куди. Зразу всі родичі згрупувались, і ми вирішили піти у шкільний підвал. Підвал ніяк не був готовий до війни, як звісно і ми теж, тому я з братом під керівництвом однієї вчительки, почали там прибиратися. В цей час, батьки були у моєї тьоті, яка жила поблизу школи і облаштовували вже свій підвал. В мене дуже згуртована сім’я, я це бачив і до війни, але під час неї ми були ближчі як ніколи. До речі це можна було побачити по всій Україні, всі згуртовались, як ніколи раніше і забули про старі чвари. Було таке відчуття, яке словами описати дуже складно, це напевно був страх чогось незрузомілого. У першу ніч ми все таки пішли до тьоті, тому що в шкільному підвалі зібралось стільки народу, там було дуже складно спати, він був переповнений, і взагалі це була страшна картина. Вночі було тихо, я був у сімейному колі, спали ми в одязі під ковдрою, не можу зараз такого уявити взагалі. Були, так сказати, наготові.

Після першого дня нічого нового не було. Робити було нічого, зв’язку немає, і ми нічого й не робили. Розмовляли, думкували, вірили у ЗСУ. Десь вже приблизно, через півтора місяці, якось з’явився слух що 6 квітня буде обстріл. Я не знаю як, хто, що, але вже була паніка і ми зранку поїхали у Кременчук. В дорозі нам повідомили що обстріл був, і  ми продовжили свій путь. Ми їхали двома машинами, перша машина повернула не туди і ми приїхали у Дніпро. Звідти ми потрапили у якесь село, вже не пам’ятаю його назви, і захотіли там оселитися. Місця там не знайшлося і нам запропонували поїхати до Мерефи. Так як Мерефа набагато ближче до нашого селища, ми поїхали туди. Приїхали вже вночі, і зразу полягали спати. Жили ми восьмеро у двокімнатній квартирі, я спав з трьома братами на одному матраці на підлозі. Там я навчився грати в деберц, знайшов багато нових друзів. У Мерефі я дізнався свою сім’ю набагато краще, кожен день ми навчалися всьому разом, і я думаю на мене це повпливало. Те що ми жили тісно, і мій молодший братик дуже голосно грався, тоді було не дуже, але зараз це сприймається по іншому.

На цьому я хочу завершити це есе, мені було приємно згадати той час. Я думаю в мене гарна, і головне згуртована родина, на яку можна покластися у тяжку годину.