Мені 50 років, ми з міста Маріуполь. Мій син зараз на передовій, а я з невісткою і півторарічною онучкою - у місті Бар Вінницької області.

24 лютого ми зранку прокинулися від вибухів. Діти мені сказали одягатися, збирати речі. Поїхали вглиб міста, бо ми жили на окраїні. 

Не було їжі, води, світла, зв’язку - не було взагалі нічого. Воду брали, де тільки могли: зливали з батарей, топили сніг. Їжа була тільки та, що залишалася вдома, - магазини не працювали. Аптеки не працювали. Та взагалі нічого не працювало.

Шокувало все, що відбувалося в місті: обстріли з літаків, кількість трупів, які просто лежали на вулиці, і ніхто їх не забирав. 

Було дуже страшно 22 березня, коли був дуже великий обстріл. Знайомий сина вивіз нас із міста.

Ми поїхали до моїх знайомих у Вінницю, а потім переїхали в місто Бар, де зараз і проживаємо. Роботи немає. Я не працюю, живемо на виплати і гуманітарну допомогу.

Війна вже дев’ять років іде. Хотілось би, щоб вона скінчилась швидше, і всі наші сини й чоловіки повернулися додому живими.