«У будь-якій ситуації потрібно залишатися людиною»

Були військові, але в нас усе було спокійно. Подекуди стріляли, але ми особливо не боялися, усе було нормально. У новорічну ніч із 2014 на 2015 рік я з дітьми пішла в гості до своєї куми. Сиділи, відзначали й почули постріли, зникло світло. Ми з дітьми зібралися спати і буквально через годину в будинок заскочили військові й почали нас із дітьми збирати в підвал. Ми просиділи в підвалі дві доби. Після цього ми вирішили залишити територію бойових дій.

Безпосередньо воєнні дії я не бачила, але доводилося спостерігати стрілянину на блокпостах. Бачила також великі обстріли і як снаряди розривалися біля будинку. Вилітали вікна та двері.

Спочатку ми поїхали до родичів у Старобільський район. Пробули там три місяці, поки в нас тривали бомбардування, не було ні світла, ні води – взагалі нічого.

Потім, коли все трішки вляглося, ми з дітьми поїхали назад до батьків. Я знайомила дітей із військовими, щоб вони їх не боялися, тому що телебачення розповідає одне, а насправді все зовсім по-іншому. Звикали до блокпостів, паспортного режиму. Але у 2017 році ми переїхали до Полтавської області, коли була друга спроба прориву. Я особливо не знаю, що саме відбувалося, але були сильні бомбардування і один військовий допоміг нам виїхати в Полтавську область.

У планах було повернутися, я думала, що поживу в Полтавській області деякий час, поки все заспокоїться. Але зараз нам повертатися немає куди. Усе розбите, розбомблене, наш будинок дуже постраждав. Але так як я в ньому не була прописана, ми його тільки купили й не встигли оформити документи, то жодна організація не бралася за його відновлення.

Там дуже гарна природа. До війни у нас був відкритий доступ і до поїздок, і до продуктів. А коли почали бомбити, то закрилося багато магазинів, припинив роботу транспорт, село залишилося ізольованим від усього.

Я втратила роботу, тому що в період бомбардувань не знаєш, чи то бігти на роботу заробляти гроші для дітей, чи то сидіти з ними, тому що, не дай Бог, будуть стріляти, а я не встигну до них добігти. Діти не ходили ні в садок, ні в школу, тому що відстань була дев’ять кілометрів. У разі бомбардування я б просто не добігла до них.

Навіть після переїзду ми не відчуваємо себе в безпеці. Бо невідомо, що буде далі, і якщо триватиме війна, то вона піде далі.

Щодня з новин чути: то там заворушки, то там. Від нас недалеко Полтава, і щоразу думаєш: «Господи, хоч би воно все припинилося, хоч би не дійшло до нас». Тому що я ще однією війни не переживу, у мене після цього психіка настільки порушена... Із дітьми психологи працювали. Я хоч і не показую дітям, що все погано і важко, але все одно. Спокій для дітей став найціннішим.