«Будь-якої миті нас може не стати»

Валентина Терешкова:

Були часи в дев’яностих роках, важко було з роботою. Зять працював у Москві, там його дуже побили. Приїхав, пожив рік і помер. Дочка хворіла, теж померла. У неї гайморит був сильний, але в лікарню вона не йшла. А потім якось лежить і каже: «Що ви не вмикаєте телевізор?» Я кажу: «Як? Телевізор працює». Вона вже чути перестала. Дня через два осліпла. На третій день померла.

Маленькі онуки залишилися, таке потрясіння. Переживала дуже. За онуків дуже переживала. Я думала, мені не дадуть опікунство, бо я була стара, 70 років. Але дякую, дали, вони зі мною. Поки я була молодша, було мені не так складно, вони були менші, більше старалися. Вони і зараз, звичайно, стараються, допомагають мені, і вугілля принесуть, і дрова нарубали влітку, на зиму ж треба дрова. Привезли вугілля – вугілля перекидали в сарай. Так що вони мені все допомагають, все роблять. Але з уроками, звичайно, важко... Я вже не тягну цю шкільну програму, змушую їх вчити. Кажуть: ми зробили. Подивилася в щоденник – начебто немає двійок, ну і слава Богу.

Я хочу виховати їх, щоб вони були слухняними, добрими, шанобливими, самостійними, здоровими – найголовніше. Батьків їм не вистачає. Прийдуть на кладовище, поприбирають. Я кажу: «Ви ж дивіться, мама з татом дивляться на вас». Буває, на тиждень раз згадують за маму, за тата.

 Онук Владислав Литвинов:

Бабуся намагалася всі свої сили викладати в нас. Ми були маленькі, ми в цьому не розбиралися. І поступово бабуся нас вчила, ми виростали і більше розуміли. У свої 16 років я розумію, що я стаю дорослішим, і мені доводиться робити все самому. Нехай бабуся ще живе і живе, вона ставить нас на ноги.

Зараз ідуть бойові дії. Усі діти бігають по підвалах. Навіть є діти, які під вечір лягають спати одягнутими, щоб одразу схопитися і бігти в підвал.

Зараз 2018 рік. Чотири роки йде війна, і поступово за ці чотири роки ми звикли. Перші два роки нам було страшно, тому що був у серпні чи у вересні, я не пам’ятаю, обстріл школи. Школу закрили, потім її відремонтували. Прийшла зима, нам вдруге обстріляли школу.

Ми прийшли зі школи, говоримо: «Бабусю, ми підемо з однокласником сніговика ліпити». І я тільки одягаю штани – тут сусідка стоїть, старший брат, бабуся, малий... І тут так раптово прилітає в город снаряд. Ми стоїмо всі в жаху. Давай швидко збиратися і всі швидко в підвал. У підвалі ми сидимо по кілька годин.

За чотири роки ми до цього всього звикли, і зараз нам вже не страшно, звикли. Якщо будуть снаряди близько, тоді доведеться бігти в підвал. Якщо метрів п’ятнадцять залишається від нас, тоді вже реально доведеться бігти. Ми не знаємо, куди вони ще влучать. Будь-якої миті нас може не стати, тобто через секунду, через дві ми можемо вже лежати під снарядом.

 Валентина Терешкова:

Важко було спочатку. У школу підуть, тут почали стріляти – біжимо, їх зустрічаємо зі школи, забираємо. Якщо починають [стріляти], ми ховалися в підвалах. Там уже ліжка розіслали, ми там не ночували, але сиділи по кілька годин.

У нас пічне опалення. Ми, коли захотіли, тоді затопили. Вугілля у нас є, дрова теж. Я пропрацювала на шахті Південній 28 років кочегаром. Ми опалювали всю шахту. Так мені вугілля виписують зараз, спасибі, безкоштовно. Тільки за підвезення плачу.

Дуже підкосилося здоров’я, часто став тиск турбувати, серце барахлить. Та не тільки в мене, напевно, у всіх через таке життя. Молодь пороз’їжджалася, люди похилого віку позалишалися.

Я, звичайно, собі багато в чому відмовляю. Тому що я намагаюся, щоб було все для онуків. Отримала, грошики є – я їм і цукерку, я їм і мандаринку, бананчиків, яблучок. Усе намагаюся для онуків. А так ми вже натягуємо, щоб нам вистачило, щоб не залазити в борг. Щоб і голодним не бути, і не жебракувати.

Гуманітарку отримуємо і на них, і на себе. Спасибі Рінату Ахметову, допомагає. Так що, слава Богу. Дякуємо Господу Богу, що нам дає сили, здоров’я, терпіння, допомогу від добрих людей. Велике спасибі.

Там же і цукор, і масло, і борошно. Ми печемо часто то пиріжки, то млинці, то оладки. Велике спасибі! Хороша допомога, звичайно, для нас.

Сподіваємося на найкраще. Щоб [онуки] вивчилися та була робота. Мені вже скільки залишилося жити? Хоч вони кажуть: «Бабуся, ще 10 років будеш жити!» Ну, скільки відміряно, стільки проживемо. А я хочу, щоб онук вивчився і знайшов роботу, щоб працював і був здоровеньким.