Я пенсіонерка. У мене є дочка і син. Дочка живе у Києві, онучка - у Харкові. Вона вже доросла. Ми залишались у Краматорську з початку війни ще лютий і березень. У нас були прильоти і ми ховались в маленькому вузькому коридорчику. Але коли вже стало нестерпно, ми з сином виїхали на Закарпаття - в Сваляву. 

Нас там поселили в дитячому садочку. З квітня до кінця травня ми там жили. Звідти ми поїхали до внучки у Харків. На той момент там було більш-менш спокійно, але буквально через тиждень там почалися жахливі прильоти. 

Сина з Закарпаття забрали в армію. Він зараз служить на кордоні.

Ми повернулись в Краматорськ. Нам пощастило, що наше житло вціліло.

На початку війни у Краматорську було спокійно, зараз є прильоти. Я не знаю, залишатися мені чи виїжджати. Напевно, вже звикли до війни, але до цього не можна звикнути. Промисловий потенціал Краматорська знищується. По підприємствах і критичній інфраструктурі ведуться обстріли. Коли люди повернуться, ніде буде працювати. Ціни на житло високі, краще бути вдома. Чоловік працює, а я пенсіонерка-домогосподарка. 

Зараз не всі магазини і аптеки працюють, але працюють. Можна купити все необхідне, але ціни виросли, як і по всій Україні. 

Хотілося б, щоб війна закінчилась якомога швидше. Сподіваюсь, що влітку. Вірю в нашу Перемогу.