«У кафе влучив снаряд - моя родичка загинула. Діти залишилися сиротами»

Інна коротка пам'ятає, який страх охоплював її, коли на початку війни гинули люди. Її дочка поїхала подалі від небезпечної зони, мама не витримала нервового напруження і померла. Інна з чоловіком спостерігають, як порожніє і старіє їх селище, з якого давно пішла радість.

Перший раз як гримнули у нас тут - ми всі перелякалися, звичайно. Ох, це було дуже страшно! Дочка моя сильно перелякалася, запанікувала, запитує: «Мама, куди? Під стіл, в підвал?» А я відповідаю: «Нікуди, тут сидимо».

Страшнувато було, ми взагалі не знали, що робити. Кудись їхати і все нажите кидати нам не хотілося через мародерство. І батьків літніх на кинеш. Потім був весь цей кошмар, військова техніка, солдати, дороги розбиті... нічого хорошого.

Моя мама померла в 2015 році, вона дуже погано переносила військові дії. Дочка перевелася вчитися у Сєвєродонецьк, а потім в Польщу поїхала, тому що тут немає ні роботи, ні перспективи. У минулому році батько мій помер, залишилися з чоловіком удвох.

Від нас тепер дуже складно добиратися до великих міст. Один дизель ходить, і все. У Лисичанськ або в Рубіжне - далеко і дорого.

У нас в селищі зараз сумно стало. Раніше було добре, робочі місця були, молоді багато. Зараз всі роз'їхалися, людей мало. Пенсіонери тут доживають в основному.

Найбільше я хочу, щоб Донбас повернувся до України, війна зупинилася і все було, як раніше.