До війни нормальне було життя. Я сама з Львівської області - там народилася. Зараз проживаю в Снігурівці сама. Діти також живуть в Снігурівці, але доця тоді виїхала до Польщі, а зять поїхав в Одесу - він там працював на залізній дорозі.
Пам’ятаю, що почали ракетами чи чимось бомбити нас. І все. Багато де бомбили. І вокзал розбили. І будинок культури. І школи. В моїй хаті шибки вилетіли, я в підвалі сиділа весь час, нікуди не ходила.
Питної води майже не було - кип’ятили воду дощову і пили. Магазини не працювали, а пізніше хлопці почали воду возити за гроші. Хто мав басейни, то закачували туди, а в кого не було, то так давали. Ділилися.
Найстрашніше - що бомбили. Елеватор бомбили, а я недалеко живу. І це був великий шок і страх. Я молилася в підвалі. Вилазила, коли не стріляє, на якийсь час чи два. Оце саме страшне було.
Найрадісніше було, коли звільнили Снігурівку. Приїхали до мене хлопці і сказали таку радісну звістку.
Дай Бог, щоб війна закінчилася, бо це ж страхіття.
