"У місті почалася анархія. Почалося тотальне пограбування"

16 березня Костянтин разом із сім'єю піднімався маріупольською вулицею Куїнджі вгору. Вони не дійшли до драмтеатру метрів сто. Почули гуркіт літака. Потім побачили дим. Авіабомба влучила у театр... "Це було жахливо. Люди виходили в крові. Просили зашити голову. Але ж ми не медики. Щодня – це гра зі смертю", – каже Костянтин.

24 лютого для мене, як і для всіх, почалося рано-вранці. Не з власної волі ми прокинулися — хтось раніше, хтось згодом. Я пам’ятаю, що це було о 05:20–05:21.

Війна агресора, війна варварської держави, яка не церемониться з вибором засобів і методів ведення бойових дій. Не враховує поселення, не враховує мирне населення іншої країни. Тобто всіма способами намагається досягти результатів, які вони собі намалювали у своїй хворій уяві. Я дізнався, і перше запитання: що робити? Їхати на роботу чи ні? Тоді ми вийшли на зв’язок із керівництвом. Спочатку нам сказали: «Начебто треба». Потім нам сказали: «Залишаємося на місцях, у домівках». І сказали: «Приїжджайте, забирайте трудові книжки». І я поїхав на роботу. Ми вже мали зібрану валізку про всяк випадок. Але, як виявилося, потім вона нам стала в пригоді.

Я поїхав на роботу, забрав трудову книжку, заїхав у магазин, купив баклажки води. Купив якісь іще там продукти, якесь там приладдя, хоча вже черги були вже близько 100 осіб на одну касу. Поїхав, купив переносну клітку для свого папуги й повернувся додому. Зателефонували сестрі дружини, домовилися про те, що ми переїдемо тимчасово до неї, у район... мікрорайон Кірова, так званий Кіровський житловий масив. Зібрали деякі продукти, деякі речі, поклали все в машину. У мене була машина — «Жигуль» сьомий. Посадили в переноску папугу й поїхали. Ну, думали, на лівому залишатися сенсу немає, бо вже чути було звуки прильотів по району. Спати дитині там було неможливо.

Так ми приїхали туди, жили там із дружиною, дитиною, із двома її сестрами. Перші дні на Кірова було майже спокійно. Окрім... там магазин «Орбіта», коли прилетіли туди «Гради». У принципі, намагалися ще якось ходити в магазини, скуповувати продукти. Нас рятувало те, що, до речі, вода на розлив, та, що питна, — уже були проблеми з постачанням (іноді забуваю, як російською слова вже), з поставками. І добре було, коли в будинку були ці фільтраційні установки й ми могли набирати фільтровану воду для власних потреб. Воду ми не чіпали. Загалом у такому режимі ми існували, за великим рахунком, до відключення електрики. На лівому березі, я знаю, там відключилася вона раніше, а в нас, та й, напевно, по всьому місті це вийшло 2 березня.

До речі, пам’ятаю, що до нас приїжджав тесть, приїжджав комунальним транспортом. Я пам’ятаю, у дворі виходив, бачив, як вивозили сміття. Коротше, якесь… якісь спроби продовжувати життєдіяльність міста я помічав, і це було для мене заспокоєнням, чи що. Так, війна почалася, так, стріляють, але місто продовжує якось жити, хоча вже, на мою думку, 28 лютого чи 1 березня згоріло (я ось точно не пам’ятаю) «Сільпо» на бульварі Шевченка. Тобто ми там нещодавно скуповувалися, а наступного дня прийшли, а воно вже згоріло. Загалом зв’язок зник. Я пам’ятаю, що їздив на лівий іще неодноразово.

Я допомагав депутату міськради Дмитру Забавіну передавати те, що він придбав власним коштом, за кошти там інших депутатів міськради: продукти засоби гігієни, для дітей, для пологового будинку. Я бачив, що, у принципі, з лівим уже потихеньку відбувається.

Ну, це за словами сусідів, я не бачив. Приїжджав теж забрати деякі продукти з морозилки, забрати ще теплі речі. Почало прилітати тоді, я ще пам’ятаю, посидів тоді в підвалі. Ну, якось ми ось прожили більш-менш цей початок березня, кінець лютого — початок березня в більш-менш спокійному режимі. Щодо продуктів у нас, до речі, у нас усе було норм, ми мали схильність запасатися і намагалися завжди мати якийсь запас дитячого харчування в банках — там пюрешки, м’ясо, щоб у дитини це було про запас. Це нас, по суті... дуже добре нам допомогло, тому що в нас десь до середини березня приблизно дитина могла їсти таку ось консервацію і не відчувати якогось дефіциту чогось, що могло позначитися на її здоров’ї. Першими ластівками були магазини «Орбіта», «Сільпо», що згорів.

Просто люди, я не знаю, чи це були провокатори, які бігали й били вітрини, підштовхуючи людей до мародерства. Люди самі вже злетіли з котушок з усвідомленням того, що камери спостереження не працюють, поліція зараз зайнята зовсім іншими питаннями першочерговими. Ну, це було тотальне просто пограбування всього, що тільки можна.

Люди тягли з «Амстора», який був біля річки Кальчик, холодильники, пральні машини — просто все, що можна. Там валялася пічка розбита з духовим склом. Ось вони розбили духове скло, і пічка їм не потрібна, просто вона лежить. Візками везли спиртне. Тобто ми, по суті, скотилися в якесь Кам’яне [століття], ну, не Кам’яне, в якесь Середньовіччя, варварство почалося якесь незрозуміле. Це було дуже страшно насправді, тобто ти розумів, що закону в цьому місті вже, найімовірніше, немає. І якщо хтось вирішить, грубо кажучи, звести з тобою особисті рахунки або ти комусь не сподобаєшся, він залишиться безкарним, за великим рахунком. Загалом до нас приблизно кожні два дні з лівого берега спочатку приїжджав, потім приходив тесть, розповідав нам про ситуацію.

Телефоном ми зв’язувалися з рідними. Я коли приїжджав 28 лютого чи 1 березня (я вже не пам’ятаю) на лівий берег до мами, у неї тоді сідав телефон, уже світла не було в тому районі, де вона жила на Ленінградському. А на площі в тещі у квартирі ще було світло, і ми відвезли її зарядити телефони. Вона заодно там поспілкувалася, а потім почалося загострення, почали сильно бити по району вулиць Менделєєва, Пашковського. І прийшов якось тесть і сказав, що вони вже кілька днів ночують у підвалі. Це було вже 4-го, ні, 6 березня. Він прийшов (він пішки ходив з лівого берега до нас, на Кірова).

Переїдемо всі на Кірова, бо там було спокійно. Сьомого числа я дочекався, коли він прийде вранці до нас, ми поїхали машиною. Отже, я проїхав вулицею Пашковського до Ленінградського, це вже був справді жахливий вигляд. У Будинку молоді вже не було 9-го поверху, вулиця Пашковського вся через будинок уже була покручена від прильотів. Горілі машини, трупи на вулицях — тобто це вже була реальна темрява. І гори скла на дорогах, висять дроти тролейбуса, дроти електростовпів. Ну, загалом просто як із фільму «Оселя зла», грубо кажучи, коли постапокаліптичний сценарій. Забрали моїх, привезли до нас, де жили з дружиною, на бульвар Меотиди.

Мої сказали, що залишаться там, бо мали багато речей, котів. Вона сказала, що «мене тут все влаштовує. У вас тут добрі, дружні сусіди. Ну, як хочете», власне кажучи. Я трохи вмовляв. Потім ми поїхали забрали тещу з тестем і поїхали втрьох на Кірова. Оскільки зв’язку не було, пам’ятаю, що я поїхав іще раз 8 березня на лівий, відвіз продукти. І востаннє на лівий я їздив — уже був підірваний старий автомобільний міст за «Комунальником», металевий пішохідний міст уже був підірваний і залишався лише пост-міст, через який, слава Богу, ще пропускали періодично.

Я ж говорю, дефіциту в продуктах ми, у принципі, не відчували. Відвіз продукти, купив у сусідів, які десь узяли блоки цигарок. Купив у них (по 40 гривень пачка була) два блоки цигарок. У зв’язку з тим, що цього практично не було ніде, це був дефіцитний товар, через це товар можна було виміняти або якось будь-яку послугу отримати. Тому відвіз мамі на лівий, кажу: «Ось твоя валюта про всяк випадок. Я не знаю, коли наступного разу приїду й чи приїду я». Як виявилося, ні, не приїду, бо машина моя заглухла, до речі, коли ми їхали на лівий берег. Вона заглухла посеред набережної «Азовсталі», і потім дивним чином нас сусід, який проїжджав повз, підчепив на евакуатор і відвіз туди й назад. У сенсі — відвіз... Спочатку на своїй, а назад ми вже їхали, і він ще мою машину підчепив і поїхали. На Кірова ми у дворі там готували на загальному багатті їжу, ходили із сусідами по воду. Набирали воду на Новоселівці — ну, це як від Кірова йти, я так розумію, так називається. Я вже, чесно кажучи, плутаюсь у цих старих назвах.

До нас у двір, треба сказати, прилітали «Гради». Одного разу до сусіднього будинку було чотири прямі влучення. Щодо трупів інформації в мене не було, але поранені були, їх возили на Ілліча, до військового шпиталю. Ходили, шукали ще якісь крамниці. До речі, по Куїнджі в бік драмтеатру працював чоловік, який продавав оливки, оливкову олію та м’який сир і буряк ще мав. Купили буряка, м’якого сиру. Ціни, звичайно, були явно вищими, ніж у мирний час, але як для різноманітності теж... Ми ходили 15 березня дізнатися про евакуацію на драмтеатр. Дізналися, що там багато людей, довідалися, що там ловить зв’язок.

У нашій присутності хлопець років 17 на вигляд зв’язувався телефоном зі своїм другом, який цього ж дня поїхав із Маріуполя колоною автотранспорту, і він уже був у Бердянську. Нас це надихнуло, і ми вирішили наступного дня піти ловити зв’язок і телефонувати друзям, знайомим на підконтрольну територію, щоб дізнатися, як можна виїхати, що взагалі робити. І 16 березня вранці ми пішли по Артема, по Куїнджі до драмтеатру. Я ще тоді обурювався: «Щось ми дуже повільно йдемо, я розумію, що під гірку, ну, давайте якось швидше». Загалом ми не дійшли метрів 100–150 до драмтеатру.

Ми бачили, як люди виходили звідти всі білі, у побілці, бруді, поранені. Люди просили, кажуть: «Зашийте. Люди поранені. Там треба зашити комусь голову». Я кажу: «Але ми не медики, ми не можемо цього зробити». Де медики? Як знайти медиків? Загалом там страх що діялося. Ми тоді зателефонували до нашого родича, дізналися, що та як. Розповіли, звичайно, про те, що трапилося з драмтеатром. Загалом або шукати треба було транспорт із тих, хто їхав. Підсумок був такий. Я йому сказав, що в мене машина не на ходу.

Він сказав: «Ну, або ремонтуй, або шукай, яким транспортом їхати». Ми так трохи від безнадії повернулися, думаємо, що робити далі. Щось думатимемо. Мені здається, цього ж дня ввечері літак скинув дві бомби біля мікрорайону Кірова. До цього теж там скидав між нашим будинком і сусіднім. У нас тоді шибки вилетіли на лоджії. Ось, а це одна бомба впала біля, а одна впала прямо до супермаркету «Грація», він там горів кілька днів. Люди теж кинулися на склади, тягли все, що траплялося, звідти. Я вже не говорю про те, що ми знали про те, що підібралися в районі Новоселівки, були вже росіяни, ДНР, хто там — чорт розбере їх, хто з них там хто. Ми розуміли, що наш мікрорайон розташований на лінії вогню. Тому що Кірова відокремлює наступ з боку 23-го на завод «Азовсталь», де, ми знали, знаходяться наші військові, перебуває їхня техніка. Ми знали, що вони з «Азовсталі» вели як би бойові дії у відповідь у бік противника. І коли… Ну, знали як.

Коли 18-го числа почали військові займати, наші військові займати поверхи сусіднього будинку, 12-поверхівки, що на проспект Металургів дивилася, ми зрозуміли, що ми знаходимося в квадраті, куди однозначно прилітатимуть усі будь-які снаряди з будь-яких видів зброї, зокрема, мабуть, і бомби. І поспішно ми ось у тому, що на нас було, ми пішли в бік Кальміуського району. Дитина тоді на вибір узяла одну іграшку, дружина пішла в піжамі. Я зверху піжами накинув штани, два светри, куртку, шапку. Усі документи, крім паспортів, свідоцтво про народження всіх там, дипломи, медичні документи, навіть картку щеплень дитини, загалом усі речі, коштовності — усе буквально залишили, бо вирішили: треба спочатку перевести жінок, а потім повернутися за речами назад уже вдвох із тестем.

Але, як виявилося, потім і в нашій квартирі, де ми знаходилися, теж намагалися туди зайти воїни Збройних сил України для зайняття вогневої позиції. Але вхідні двері до квартири не подалися, і, коли вибили замок, просто залишилися висіти двері на язичках. Тобто язички були в стіні, двері висять, замка немає, відчинити їх не можна через те, що вони вбиті всередину. Намагались і монтувалкою, намагались і молотком — двері заклинило. І ми зрозуміли, що все, що ми залишили на Кірова, зокрема й папуга, — це, на жаль, на превеликий жаль, не підлягає... Тесть іще намагався ходити щось там навкруги. Він монтажник-висотник, має навички роботи на висоті, але там дуже стріляли й дуже прилітало. І він не ризикнув підбиратися в квартиру балконом по лоджії.

— Костю, у нас пару хвилин, ну хоча б хвилини дві-три, і все. Тому що дуже багато буде, так?

— Давайте я тоді втиснусь загалом.

На Ілліча ми були в родича. Були там з 18-го до 21-го. Там уже просто була жерсть у плані того, що прилітали щодня снаряди. Щодня гинули люди, сусіди, два трупи в один день, два трупи в другий. Це ми вже перебували на Ілліча. Але все одно ходили по воду, ходили дивилися як, що. Ухвалили рішення про те, що кожен день — це гра зі смертю, це просто гра зі смертю, і залишатися далі немає простого логічного сенсу. І ми вирішили 21-го йти. Уранці ми зібралися, до того ми сиділи добу в підвалі, бо думали, що оголосили, що бомбитимуть. Зібралися, пішли через міст на Металургів, завернули на «Амстор», що біля річки Кальчик. Пішли зеленою зоною, дійшли до… як вона, Бахмутська, здається, вулиця, де заправка, як їхати туди, убік.

І одна з куль... Я не знаю, куди вони стріляли, траєкторію польоту я не розумів. Одна з куль уламком пробила руку моїй дружині. Я ніс дитину на руках, а вона йшла за мною. Пробило їй руку. Ми всі сховалися в приватний сектор, перев’язали носовими хустками, чистими трусами руку й ризикнули побігти в бік 21-го мікрорайону, у бік російських блокпостів. Там їх було дуже багато. На четвертому блокпосту вони викликали свій Z‑автомобіль, відвезли на 17-й мікрорайон до обласної лікарні інтенсивного лікування. Там, звичайно, світла немає, тільки оперблок. Перевірили руку — начебто осколків немає, загіпсували, забинтували, відправили додому. Сказали, що перев’язка раз на два дні. Ми пішли до родичів, у яких машина, і завдяки тому, що змогли розібрати завалений гараж, дістали цю запилену машину.

У Бердянську пробули кілька днів. Там уже була криза тотальна. Практично нічого на прилавках не було. Ковбаса й хліб — ну, власне, цим і харчувалися. З Бердянська сіли вже до колони автобусів, яка їхала на Запоріжжя. Їхали ми до Запоріжжя 32 години. Колона, що стояла перша під Василівкою, уночі ночували в полі. Після цього вже приїхали до Запоріжжя. Ми в Бердянську отримали перев’язку, дякую лікарям, які не піддалися залякуванням окупантів і все одно продовжували надавати медичну допомогу всім без винятку, бо ті вимагали, щоб тільки поранених обслуговували, російських військових. Там якраз цього дня, коли ми ходили на перев’язку, у порту підірвали цей великий десантний корабель.

Після цього до Запоріжжя вже приїхали, дякувати Богу. Ну, до речі, якраз на підконтрольній території дитина в нас злягла в лікарню, у неї було зневоднення. Загалом організм ослаб, тому що все-таки той режим, якого ми намагалися дотримуватися в мирний час, — його абсолютно не було дотримано, і довелося нам пролежати, прокапатися. Кілька днів у лікарні пролежали під крапельницями, бо здоров’я дуже похитнулося. Не залишаю оптимізму.

Я ось намагаюся дивитися на речі більше з оптимізмом, бо так — у нас забрали все, але для чогось ми залишилися. Ті, хто вийшов із Маріуполя, для чогось потрібен на цій землі, і я думаю, що якщо ми тримаємось, якщо наша країна тримається, то це для чогось потрібно. І я думаю, що допомога західних партнерів — усе ж таки вона, з одного боку, кажуть, що вона обмежена, інші кажуть, що вона в достатній кількості йде. Загалом моя думка така, що ми зможемо цю війну закінчити за столом переговорів, але як сторона, яка звільнила свої території.