«Будинок моїх батьків палав двічі і врешті вщент вигорів»

Родина Вікторії однією із перших вирвалась з оточеного Маріуполя тринадцятого березня. Їм вдалося вижити завдяки підтримці один одного та сусідській допомозі. Нині сім'я розкидана по світу, та всі чекають, коли з’явиться можливість повернутися в рідне звільнене місто 

Я з Маріуполя. На початку війни у місті були я, мій син та мої батьки. Перша думка, яка промайнула у моїй голові, була про те, що все може розгортатися як у 2014 році. Та вже одинадцятого березня я зрозуміла, що мої рідні можуть загинути, тож нам потрібно виїжджати.

Кожного дня ми ходили з сином до підвалу під магазином, щоб перевірити, чи не засипало там людей. До нас ходили так само.

За продукти я не можу нічого сказати, бо в мене були запаси, яких повністю вистачило на всю мою сім’ю. Найгірша ситуація була з хлібом. 24 лютого я купила шість буханок, а станом на 13 березня у нас залишилась ще одна. Тобто, ви розумієте, яким чином ми його їли, як різали, щоб всім вистачило на перекус хоча б раз в день. Але якщо б навіть не було запасів, у нас були дружні сусіди, ми один одному допомагали. 

З водою також було не дуже, але ми жили біля водоканалу, батько кожного дня стояв по 5-6 годин для того, щоб її хоч трохи набрати. Для технічних потреб ми топили сніг у відрах. А от з ліками з кожним днем все було гірше, але також допомагали сусіди. 

Ми виїхали 13 березня і, напевно, були одними з перших, хто відкрив дорогу на Бердянськ, а потім на Запоріжжя. Виїжджали ми на власних автівках.

Запам’яталися повалені дерева, бо мені після того, що ми пережили, хотілось зупинитися, забрати їх, зробити з них дрова, бо так ми робили в Маріуполі. А ще добре пам’ятаю емоції, коли ми з моїми колегами вийшли з оточеного міста, коли студенти розпочали виходити на зв’язок. Цю радість, яку ти відчуваєш, ні з чим не зрівняти, бо розумієш, що вони живі.

Я змогла виїхати з Маріуполя, як і моя сім’я. Ми всі живі, але всі знаходимося у різних куточках. Я змогла знайти роботу і дуже цьому рада, батьки зараз в Німеччині, син – в Америці, донька – в Нідерландах. Коли ми всі зустрінемось – я не знаю, але в Маріуполі у нас нічого не залишилось. Ми почали життя з нуля. 

Я повернулася до Києва з Європи. Не можу зараз стверджувати, що якщо в Києві почнеться те саме, що в Маріуполі, я не виїду з нього, тому що я не вважаю, що моя смерть буде комусь потрібна. Але зараз я не збираюсь нікуди виїжджати.

Мені допомагає моя родина, я бачу, як тримаються мої батьки, яким по 70 років, які в один момент втратили все. Їхній будинок палав два рази, вдруге вигорів повністю, але вони живуть і дивляться з надією в майбутнє. Це батьки, які не плачуть кожного дня. Діти і мої студенти чогось прагнуть, розвиваються, в них є жага до знань – це дає сили.

Я вірю що ми переможемо і будемо жити в мирі. Але поки я не бачу ні можливості, ні якогось прогнозованого майбутнього повернутись в Маріуполь. Але мої батьки обов’язково повернуться, якщо він знову буде українським.