Історії, які ви нам довірили
Ми проживаємо в селі Токарі Сумської області. Прості люди, прості в нас діти. Ми були вдома. Нам сказали, що росія напала на Україну. Спочатку нікому не вірилося. Але маємо те, що маємо наразі. Ми від росіян не очікували, що так вони будуть чинити з мирними. Війна, я вважаю, між військовими повинна бути.
Ті, хто живуть у Росії, досі не вірять у те, що тут відбувається. Те, як вони знущаються над цивільними, в голові не вкладається.
Діти їхали з села на Суми, і усю їхню сім’ю з танка розстріляли: сина, невістку і онука. Це було 7 березня. Вони й до цього їздили - було все нормально. А що тоді сталося, ніхто не знає.
Ми дітей своїх поховали. У нас ще три доньки: одна працює в Сумах на «Швидкій», інші - з нами. Ми всі разом вирішили, що нікуди не поїдемо.
З продуктами в нас проблем не було. Ми не розбомблені були, але поміч нам велику надавали різні фонди. Ми живемо незаможно, тому ця допомога для нас була необхідною. Війна нас ще більше зріднила й об’єднала.
Ми живемо біля річки Псел. Окупанти були перед Лебедином. І нас, мабуть, Бог уберіг. У нас тут живе багато віруючих, які молилися за Лебединщину. Навколо росіяни були, а в сам Лебедин не зайшли, бо їх перебили.
Дай Бог, щоб війна закінчилася скоріше. Щось неправильне робиться. Хочеться, щоб хлопці прийшли з війни і навели лад.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
