«В голові не вкладається, як можна бомбити житлові будинки»

Нас у сім’ї четверо: чоловік, я та двоє дітей - вони двійня, по 12 років. Мені зараз 42 роки, я домогосподарка. Є в мене невеличка приватна практика, але зараз вона не така велика. До війни ми мешкали в місті Харків, діти там народилися, але з війною чоловік вивіз мене в місто мого дитинства. Ми зараз мешкаємо в місті Світловодськ.

Коли ми почули вибухи, чоловік почав збиратися, а я пручалася, говорила, що буду вдома. Я ще нічого не розуміла, та мені було тривожно. Навіть потроху речі збирала. Слідкували з новинами, та інформації було обмаль. 

Ми поїхали до батьків у Світловодськ. Більше десяти годин були в дорозі, а зазвичай ми проїжджаємо за чотири години. Я їхала з впевненістю, що за тиждень все вляжеться, і ми повернемось додому. Та вже майже два роки я не вдома.

До цих пір в голові не вкладається, як можна бомбити житлові будинки. Це мені не зрозуміло.

Зворушила відкритість людей, бажання допомогти, безкорисливість. Я відчула, що народ згуртувався, бажання перемогти об’єднало людей. Оцей наш непереможний дух вражає.

З чоловіком бачмося рідко, тому що він у Харкові. Іноді я приїжджаю, іноді він. Це вплинуло на психологічний стан. Психологічно важко в 40 років жити з батьками, коли є своє житло, на яке я заробила чесною працею. Важко дітям. Ми ще не знаємо, яким боком це вилізе, але це згуртувало нашу родину, показало що важливо, а що ні, коли твоє життя і життя твоєї родини помістилося в одну сумку.

Однозначно, перемога за нами. В майбутньому будемо жити мирно, з повагою до себе і до оточуючих, з відповідальністю за життя, з честю. Будемо цінити кожен день те, що в нас є. Треба пам’ятати, якою ціною дістається цей мир.