Кудла Уляна, 8 клас, ліцей 5 ім. Іванни та Іллі Кокорудзів ЛМР

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коновал Олена Олегівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

За останні 3 роки я зрозуміла одну річ. Війна — це не лише слово в підручнику з історії. Ти не можеш, як уже звик, просто перегорнути сторінку й подивитися на дату, коли усе закінчиться. Війна — це коли в пам’ять навік врізаються цифри, те, що зможеш пригадати багато років по тому. Тільки почувши це одне слово, не уточнюєш, яка саме і де відбувалась. Вона існує для тебе одна й назавжди закарбовується в свідомості. Війна — це спогади людей.

І хоча в підручнику мільйони залишаться безіменними жертвами, зараз кожен має право оповідати власну історію, подію, яка докорінно змінила життя.

Я, як сьогодні, пам’ятаю день напередодні й по тому. Тоді моїм головним переживанням була лише контрольна з математики, а потім написала б хоч сто таких, лише щоб слово «війна» ніколи не звучало в моїй оселі.

Пам’ятаю ранок 24 лютого 2022 року, наче це відбулося вчора. Зараз цей день видається мені початком страшного сну, але чомусь ми всі й досі не прокинулися. Зранку, коли ще було темно, по телевізору показували щось неймовірне, те, що ніхто ніколи не очікував побачити. Усе видавалося нереальним. Я була наче стороннім глядачем, поки усі навколо метушилося. Ходила за мамою, як її тінь, і мовчала.

Місяці злились в один калейдоскоп: дім, підвал, зимова куртка, очікування, смерть і сирена. Цей звук здавався нескінченним, навіть коли його не було насправді,- він дзвенів у вухах. Звична вібрація від трамвая, який їздить по колії біля мого дому, змушував заціпеніти. Те, що раніше я навіть не помічала, перетворилось на образ страху.

Важко усвідомлювати, що для когось ця дата нічого не значить, а хтось втратив усе через неї. Для мільйонів людей це стало точкою відліку до неминучої загибелі, про яку вони й не здогадувалися.

Зараз мені здається, що саме в той момент на спинах в усіх з’явилась мішень. Люди стали приреченими до смерті, бо хтось так вирішив за них. У голові лунають одні й ті самі запитання, коли бачиш ще одну жертву безжального агресора: «Чому? За що?». І зразу з’являється відповідь: «Бо ми — українці».

Століттями, з року в рік, нас намагалися знищити. Але щоразу наш народ чинив опір.

Інколи мені видається, що Україна — це птах. Міфічна істота — фенікс, який щоразу постає з попелу і відроджується. Я думаю, саме тому нас і хочуть викорінити. Українці мають вільні серця, тому думка підкорити цих людей є привабливою. Ніхто в світі й подумати не міг, що наші люди зможуть протриматися бодай тиждень. Але вчергове українці доводять інше, а все тому, що їм є за що боротися.

Кожного дня я спостерігаю за новинами, і це стало ще одною рутиною. Моє власне життя продовжило свій звичний плин, і лише сирена й телевізор стають нагадуванням про війну. Буча, Бородянка, Маріуполь, Дніпро, Запоріжжя, Краматорськ, Часів Яр, Кривий Ріг, Ізюм, Чернігів, Вінниця, Харків, Херсон, Львів і Суми — все це трагедії.

Кожна смерть відчувається тупим ударом в здавленій грудній клітині. Я не можу усвідомити, що це коїться на моїй рідній землі.

Уява малює страшні картини, і ще важче повірити у те, що моя свідомість й не наближена до кривавої реальності. Це все видається лише страшним фільмом жаху. Все здається настільки нереальним, що я не можу осягнути це в повній мірі.

4 вересня 2024 року стало для мене новим етапом дорослішання. Після літніх канікул моя школа повернулась до навчання, правда ненадовго. Вона знаходиться на невеличкій вуличці і оточена житловими будинками. Це місце завжди було тихим і здавалося святинею, спокій якої неможливо порушити.

Єдине, чому можу порадіти, — що того дня я й решта не встигли прийти до школи і вона була порожня. 

Те, що сталося вранці, вибило мене з колії. Я пам’ятаю гучний вибух, те, як підскочила. Не знаю, чи здалося мені, але в пам’яті завис один образ — через вікно здіймається пил й він осипається понад будинками.

В дім напроти моєї школи влучила ракета.

Вперше за весь час війна відчулась так близько. Я почувалася точнісінько, як і 24 лютого. Ніколи не могла подумати, що моя школа постраждає. Незліченну кількість разів я з однокласниками та вчителями дякували Богу, що маємо де навчатись, коли інші діти такої можливості не мають.

Але перша розмита фотографія знайомого класу, окресленого в багряний колір вогню, показала жорстоку для мене реальність. Це було приміщення, де я навчалась у початковій школі.

Жодного разу не бачила стільки автівок швидкої допомоги, пожежників, поліцейських. Все було перекрите, йдучи по вулиці, я бачила людей, які плачуть обійнявшись. Чомусь запам’ятався звук скла, яке висипала вантажівка у великі сміттєві баки. Я була наче в іншому світі. Йшла знайомою вулицею, яка здавалася в цей момент чужою. Моя школа, як тільки почалась війна, стала пунктом, де могли жити люди, які тікали до Львова з рідних осель.

Усі учні носили різні речі, продукти. І моя сім’я також.

А зараз місце, яке стало прихистком для біженців, перетворилось на будівлю без вікон, з дірами в стінах, металевими уламками на підлозі і у шафах, вибитими дверима, все було у склі.

Не минуло й години, як у цій самій школі зібрались учні з батьками. Я теж прийшла. Через вщент розтрощені віконні рами було видно все, що залишилося від будинку навпроти. Було чутно, як уламки падають з даху й кожного разу серця усіх завмирали від страху. Але усі продовжували приводити школу в належний вигляд. Завдяки цьому ми намагались пришвидшити відновлення будівлі, місця, яке ми знаємо змалку.

Усі учні впродовж 6 місяців навчались у різних місцях. Хтось — у сусідній школі, а хтось — у більш вцілілих класах рідної. Але увесь цей час одна трагедія не давала мені спокою.

Історія родини Базилевичів й досі розриває моє серце. «Живим залишився лише батько» — таким був заголовок у  новинах.

Ця сім’я була мені незнайома, але вона жила не так вже й далеко від моєї власної домівки. Наша головна відмінність полягає в тому, що в мене залишився дім, а у них — уже не тільки цього, але й життя немає.

Минули місяці після ракетного удару.

Я була на Личаківському цвинтарі разом з мамою і побачила, як сам Ярослав стояв над могилою коханої дружини й власних трьох доньок.

А на хресті було безліч іграшок для наймолодшої дівчинки, якій було лише 7 років. Чотири портрети усміхнених жіночих облич і самотня, згорблена фігура батька. Не можу повірити, що колись цьому чоловіку вдасться повернутися до звичайного життя, бо як колись — уже не буде ніколи. Таких історій тисячі, і всі вони могли ніколи й не з’явитись , якби не терористичні дії Росії.

Все це вплинуло на моє дорослішання, на зростання тисяч дітей . Я можу бачити, наскільки змінились сама. І для мене стало видно, наскільки важлива допомога людей один одному. Українці сильні духом, бо думають не тільки про власне життя, турбуються про інших.

Саме завдяки цьому люди не впадають у повний відчай і продовжують вірити й боротися. Наші воїни записались добровольцями й сміливо йдуть у бій заради нас. Їх рідні, незнайомці допомагають чим можуть: готують їсти, плетуть сітки, в’яжуть теплий одяг.

Наша сила — в єдності.

Українці готові обороняти рідну землю ціною власного життя. Ґрунт уже давно просяк кров’ю і поховав тисячі воїнів. Незважаючи на це, ніхто й не думає поступатись.

Ми відстоюємо те, що належить нам. І це не просто територія — це наша воля. Те, що закарбовано у гербі і гімні, у людських серцях. Я щиро вірю, що ми зможемо вистояти. Глибоко переконана, що наші рідні милозвучні пісні лунатимуть завжди.

Чудові звичаї і така рідна мова ніколи не згасатимуть.

Я мрію, щоб настав той день, коли нікому й у голову не зможе прийти думка розпочинати війни. Щоб усі нарешті зрозуміли, наскільки ці дії неприпустимі. Вірю, що в майбутньому українцям більше не доведеться виборювати собі право на існування. Що вони зможуть жити, не боячись того, що хтось зазіхатиме на найцінніше, що є у людини — життя. З цим злом потрібно покінчити раз і назавжди.