Цього страшного ранку я, мій чоловік та двоє дітей мирно спали в квартирі батьків у містечку Бахмут. Сюди ми переїхали з початку окупації 2014 року міста Донецьк. Там ми залишили роботу, квартиру, школу: все те, до чого ми звикли і любили.
Сама війна для нас була вже не шоком, а буденністю. Оскільки ми вже пережили окупацію і фактично проживали на лінії розмежування. Шокувало те, що знову потрібно бігти, але тепер вже у невідомому напрямку. Не могли повірити, що знову потрібно шукати прихисток. Та вже не тільки з дітьми, а й з батьками-пенсіонерами, старенькими бабусею та дідусем, який прикутий до ліжка вже більше 15 років.
Великою проблемою для нас стали дрова, яких просто ніде було взяти. Місцеві жителі ділилися своїми деревами і так ми прожили одну зиму.
Найприємніші моменти в тому, що люди, яких ми ніколи не знали, ділилися з нами необхідним. Я їм за це безмежно вдячна. На той момент, коли в нас не залишилося нічого, вони приносили продукти харчування, ліжка, матраци, постільну білизну – все, чого ми потребували.
Зараз при переїзді в місто шукатиму роботу, можливо перекваліфікують, щоб заробіток був вищим. До війни працювала бухгалтером та секретарем в будівельній фірмі.
В день, коли ми покидали Бахмут, взяла з собою старенький бабусин міксер. Я не знаю для чого… Напевне тому, що я дуже люблю пекти. Та, на жаль, він згорів.
