Роман Амелякін | Маріуполь

"В будинок влучила ракета і діти загинули. Врятовані з Маріуполя"

50% бойових вильотів авіація Росії робить на Маріуполь, підрахувала американська розвідка. Російські війська обстрілюють Маріуполь з кораблів, літаків та артилерії. Понад 30 тисяч жителів змогли покинути місто за тиждень. Серед них – волонтер Роман Амелякін.

Перші постріли

– З початку нападу, о 5:30 24 лютого, було нанесено удар по аеродрому в Маріуполі та по об’єктах ППО. Це почули всі й зрозуміли, що війна почалася. Але ми вже восьмий рік живемо на передовій, і спочатку було не дуже лячно, тому в перші дні війни евакуювалося не так багато маріупольців. В місті одразу ж почали прокидатися ті волонтерські рухи, які були в 2014 році.

Спочатку було обстріляно мікрорайон «Східний», той, що постраждав у 2015 році. Звідти почався наступ угруповання «ДНР». Я допомагав другу евакуювати родину, у нього був магазин, і ми забрали з того магазину залишки до волонтерського штабу. Далі почалася робота. Хто що міг робити: передати, принести до волонтерського штабу, або гарячу їжу для військових та цивільних. Почали приймати перших людей, які виїжджали зі «Східного» в центр міста. Ця робота тривала кілька днів, але з ночі 1 березня почалися авіабомбардування, і під час авіанальоту було пошкоджено електричну мережу. Її намагалися відновити, але знов було завдано удару по інфраструктурі, й світло пропало: до цього моменту його немає. Разом зі світлом пропало і водопостачання, і теплопостачання, але лишалося газопостачання. У квартирах було відчутно холодно, але можна було хоча б щось нагріти собі їсти, або нагріти помешкання газом.

В будинок влучила ракета і діти загинули. Врятовані з Маріуполя — Житлові будинки, зруйновані у час масштабного вторгнення Росії до України. Маріуполь, 18 березня 2022 року

Вода

Десь за три дні біля Краматорська було пошкоджено газогін, і в місті зник газ. Температура була мінусова. Ще треба зауважити, що в Маріуполі дефіцит прісної води, а зараз ще й немає можливості користуватися водосховищем біля міста. Люди почали відновлювати джерела води, збирали сніг. Я бачив, як збирали воду з калюж після дощу для побутових цілей. Та вода, що в джерелах Маріуполя, не дуже придатна для пиття, навіть після того, як її кип’ятити, вона дуже жорстка та з хімічним присмаком.

Почалося таке життя: зранку люди розпалювали вогнища у дворах багатоповерхівок, щось на них гріли. Збиралися сусіди, збирали всі ємності для води і йшли кудись до джерела збирати воду. Місто намагалося підвозити цистернами воду, хоча б технічну. Але багато цистерн було пошкоджено.

Почалися масові обстріли по всіх районах міста, і водіям було лячно керувати цими машинами з водою. Водопостачання було організоване так: водій приганяв машину, а перед комендантською годиною забирав, щоб знову їхати до джерела.

Не було практично часу, щоб обстрілів не було довгий час. Зранку до вечора, і вночі літаки почали нас постійно бомбардувати. Спочатку був один літак, що скинув кілька бомб, наступного дня ще один. Потім вони зрозуміли, що немає ППО, і почали бомбардувати постійно. Наслідків цих бомбардувань дуже багато в мережі.

Це дуже лячно, коли ти спиш і чуєш звук літака та вибухи. Вони скидають надпотужні бомби, які руйнують і багатоповерхівки, і приватний сектор.

Їжа

В оточене місто не було ніяких постачань ресурсів, багато магазинів позакривалися, працювали лише одиниці. Ті, хто мав оптові бази, майже припинили постачання в магазини, бо проблеми з пальним, та й водії боялися це розвозити. За деякий час стало бракувати їжі, і люди почали трощити магазини. Продуктові, аптеки… Спочатку це були поодинокі випадки, і поліція намагалася якось з цим боротися, але стало зрозуміло, що швидко кільце не розірвуть, і ми в облозі надовго. Тоді поліція стала відкривати магазини і запускати людей, щоб вони могли набрати їжу. В крайні дні це вже було зі згоди міської ради – відкривали оптові бази, де могли, і роздавали на бомбосховища їжу та медикаменти.

За громадським порядком стало стежити майже нікому, тому почали трощити не тільки продуктові магазини, а всілякі, почало процвітати мародерство. До цього ще додалося масове руйнування магазинів ракетами, тому майно громадян та магазинів дуже постраждало. Мабуть, цілих магазинів немає в Маріуполі...

В наслідок руйнувань, які були завдані ракетами та авіударами, багато доріг усипані уламками та сміттям, через це стало дуже важко проїжджати. Люди просто пробивали колеса, а ремонтувати не було де, бо працював лише один шиномонтаж на місто. Машини кидали навіть через те, що пробивали колеса. Коли машину кидали, то через певну кількість часу з неї зникали інші колеса.

Могили

Спочатку міська рада та похоронна організація маріупольська «Скорбота» намагалися збирати загиблих. В центрі міста було старе кладовище, на ньому була вирита траншея, і людей ховали просто в братській могилі. Траншея була дуже швидко заповнена, і намагалися вирити другу, але по цьому місцю стало часто попадати снарядами. Тому було вирішено вирити братську могилу в міському парку. Але цього так і не сталося. Бо навіть люди, які зголошувалися допомагати збирати загиблих, також побоювалися через артобстріли. А людина, яка відповідала за цей напрямок від міськради, отримала поранення під час засідання.

Тому загиблих ховали і ховають просто в дворах багатоповерхівок, в городах, а часто просто загортають в ковдри та викладають на узбіччя дороги.

Немає ніякої статистики, бо ніхто не рахував загиблих. Багато людей загинули під завалами, які ніхто ще не розбирав, бо падали авіабомби і артилерія. Наприклад, був працюючий магазин на проспекті Будівельників, в нього влучила ракета під час того, коли люди стояли в черзі, а черга була дуже велика – кілька сотень людей. Після того, як в магазин влучило – люди розбіглися, але за деякий час повернулися забрати продукти, і туди влучила ще одна ракета. І частина тих, хто знаходився в магазині, загинули. Загиблих дуже багато, і на сьогоднішній день ніхто не взмозі їх порахувати. Благо, що температура в нас морозна, і трупи не розкладаються, але скоро потеплішає, і буде ще одна проблема.

Руйнування

Якщо ходити по місту, то неушкоджених будівель буде дуже мало. Ми їздили з волонтерами в різні райони міста – практично все пошкоджене. І немає значення, чи є поблизу якісь військові об’єкти – влучали в усі райони міста.

Ми привозили допомогу до військового госпіталю, який в обласній онкологічній лікарні. До мене підійшов чоловік, в нього була машина з пробитим колесом, він попросив компресор, щоб накачати. Доки він качав, ми з ним розмовляли…

Він сказав, що він і сусід випустили двох своїх дітей погуляти на вулицю. І коли діти вийшли, в цей будинок влучила ракета, і діти загинули. Ці чоловіки привезли їх в лікарню, але шансів вже не було. І вони стояли з цими дітлахами та не знали, що робити, бо дуже велика проблема з похованням.

Про те, що бомба потрапила в Драматичний театр, в якому знаходилося дуже багато людей, ви знаєте. Я був в тому театрі, і дійсно, люди там знаходилися і в підвалах, і в глядацькій залі на кріслах. Гадаю, що там дуже багато загиблих, можливо ті, хто був підвалах, то якась частина вижила.

Ракета потрапила і в плавальний басейн «Нептун», там також ховалися люди. І туди звозили продукти та ліки, це був такий склад, звідки роздавали допомогу в Ілічівському районі. Постраждали також запаси.

Виїзд

Палива не було, заправки були зачинені через те, що електрики не було, то викачувати пальне було проблематично. Мешканці розбирали все це приладдя для викачування палива, за допомогою відер черпали паливо прямо з резервуарів.

Через відсутність зв’язку та інтернету було незрозуміло, де ідуть бої, куди можна їхати, куди не можна. Навіть не було зрозуміло, чи нас вже захопили, чи ще ми ще боремося.

З початку березня збирався так званий гумконвой на виїзд людей, але спроби були марними. Ті, хто спробували виїхати першим конвоєм, були обстріляні на шляху. Тож тільки з 14 березня почали виїжджати через Мангуш на Бердянськ. Той коридор, який був через Нікольське, так і не запрацював.

Мій будинок розташований в центрі міста, і коли я виїжджав, то там вже були бої. В перші дні війни туди нічого не прилітало. І два тижні ми прожили в квартирі на 5 поверсі, навіть не спускалися в підвал. Ми всі перебралися в одну кімнату, щоб було тепліше. Тоді ще був газ.

Зранку ми відвозили дітей до бабці, ввечері, перед комендантською годиною, забирали, і ночували в будинку. У нас був певний запас продуктів. Плюс, коли почалася війна, ми закупили картоплі та ще якихось продуктів, тож нам було що їсти, і було де ховатися.

Ми гралися з дітьми та розповідали їм, що ті вибухи, що на вулиці – це салют.

Мала дитина, їй два роки, прокидалася вночі від вибухів та плакала. Старша дитина, їй 16 років, все розуміла. Середня дитина – боялася.

Після того, як був заявлений перший «зелений» коридор, ми збиралися виїжджати. Ми дістали паливо, коли були розграбовані заправні станції. Всі збирали бензин, а в нас машина на дизельному пальному, то нам вдалося дві каністри начерпати палива, то ми на ньому і їздили.

Ми продовжували займатися волонтерською діяльністю. Ввечері приїжджали додому, гріли воду на багатті та якось так виживали. Ставало дедалі важче. Кожного ранку в міськраді було засідання з тими, хто приймав активну участь в житті міста. Під час такого засідання – 13 березня в міську раду влучило кілька ракет. Я був в будівлі, а моя дружина в той момент була на вулиці. Після того вона почала вимагати, щоб ми виїхали.

На той момент ми вже жили у тещі, бо в нашу будівлю вже потрапило кілька снарядів, в квартирі не було вікон. Бої вже йшли на перехресті проспекту Будівельників та проспекту Миру, як раз там, де мій будинок.

Виїхати нам вдалося в третій хвилі, це було близько двох с половиною тисяч машин. Зібрали все, що могли, бо чітко розуміли, що мабуть вертатися вже не доведеться. До Запоріжжя їхали майже добу. Було 16 блокпостів з перевірками. Під час того, як ми виїжджали – були обстріли. За моєю спиною в машину потрапив уламок, а переді мною вдарила в багатоповерхівку.

Найбільше цілили в центр міста. На третю лікарню скинули авіабомбу, і також на драматичний театр.