До війни ми жили в місті Краматорськ Донецької області. А тепер ми - біженці, у Дніпропетровській області. Залишили все, що нажили за все життя. Змолоду працювали на заводі, будували дім свій. Потім залишили все і тікали від війни, а тепер думаємо повернутися додому. І що буде - те і буде. Бо в 70 років залишитися без нічого дуже страшно. Там зараз стріляють, покращення ніякого немає.

Як стали бомбити, ми практично не спали – бігали й шукали, де заховатися. Тому і вирішили їхати. По дорозі запам’яталися найбільше колони машин, які повзли з Краматорська, повзли в прямому сенсі цього слова. 

Мені здавалося, що всі виїжджають. Це було дуже страшно, страшно на це дивитися.

П’ять місяців в евакуації побули, і будемо повертатися додому. Хоча там бомблять і заводи, і місто. Ну, будемо надіятися, що ціле буде наше житло, і буде де зимувати. А тут нам немає за що зимувати.

Ми гуманітарну допомогу отримуємо, а гроші затримують. Люди тут, у Дніпропетровській області, всі доброзичливі. 

Допомагають нам, чим можуть, в кого що є: то огірком, то картоплею чи цибулею. Ставляться до нас добре, жаліють нас.

Шокувала нас війна. Зруйноване місто, зруйновані будинки. Що може ще більше шокувати? Люди сюди приїжджають, біженці. В чому стояли - в тому і приїхали, під обстрілами. 

У нас здоров’я і так не було, а тепер зовсім немає. Чоловік на нервах глухий став.