Шинкарьова Катерина, Кіндрашівський ліцей, с. Велика Шапківка, Куп’янський район, Харківська область
Її твір на конкурсі творчих есе «Один день» зайняв 1 місце.
Слово «війна» знайоме нам з підручників літератури або історії, а також з кінофільмів про героїв та їх подвиги. Але те, що війна прийде з цих творів до моєї оселі, я раніше сприйняла б як фантазію чи диво. Тільки виявилось, на жаль, на фантазією….
Кожен у своєму житті має мить, що поділяє його існування на дві частини: «до» та «після». У дорослому житті ми сприймаємо такі події більш свідомо, опираючись на певний життєвий досвід. А ось коли такий день спіткає нас в дитинстві, - ми бачимо все спочатку з певною цікавістю та подивом: що ж це коїться навкруги; це, мабуть, якась гра, а що буде потім, хто виграє? І вже з часом усідомлюємо, що все – страшна реальність.
Сьогодні мені 14 років, вже сім з них мешкаю в Харківській області, маючи статус внутрішньої переміщеної особи з тимчасово окупованої території Луганської області. Поряд зі мною моя сім’я: мати та старша сестра, нові знайомі та друзі. Але вся родина: бабусі, дідусь, брати та сестри, навіть тато – там, за лінією розмежування, й моя зустріч з ними поки що неможлива.
Спокійне життя. Тато працює. Мати – вчителька. Будинок біля Чорнухінського водосховища та великого лісу, майже поряд з дитячим оздоровчим закладом та санаторієм для шахтарів, а також однією з найкращих в Україні птахофабрик «Чорнухінські курчата». Свіже повітря. Літо. Канікули. Але….
Все це схоже на мурашник, що рухається вгору, до траси «Дебальцеве – Луганськ». Ії тільки навесні відремонтували, оновили. А тепер на ній стоять танки та БТР й стріляють в наш бік. Ми ж, нічого взагалі не розуміючи, сидимо в хаті, молимося та дивимося на все крізь вікно, наче в телевізор. А цей «фільм жахів» продовжується аж поки не стемніє.
Світла нема, бо дроти посічені, стовби повивертало вибухами. Собаки в селі мовчать, бо теж злякалися, навіть пташки не цвірінькають, хоча надворі липень.
Тіла загиблих воїнів зо три дні не дозволяли нікому з місцевих не те, що сховати хоча б від сонця, а й чимось накрити. А це ж теж чиїсь-то діти!
Ось таке літо. Ось такий день… А ще був день народження мого брата, який у свої 18 років посивів в ці дні, бо, працюючи на шахті, був у бригаді, що розгрібала руїни та завали після вибухів, витягувала поранених та збирала тіла загиблих.
Наша мама все ще сподівалася, що це ненадовго, що все буде добре: прибирала городину під обстрілами, аби нам було що їсти, робила якість «закрутки». Тато ж їй казав: «Ти що, не розумієш, що коїться?! Ми ж на фронті живемо!»
Отак ми вранці, після того страшного бою, розуміючи, що й до нашої оселі прийшла дійсно війна, змушені були втекти до бабусі, де хоч трохи, але було спокійніше. Та тільки ця тиша була недовгою.
І тільки того дня, коли матуся з моєю старшою сестрою Софією під страшними обстрілами тікали з домівки, куди поїхали за теплими речами, ми зрозуміли, що далі зволікати не можна. Зібрали деякі речі, документи й виїхали до Харкова, а потім вже в грудні, переїхали до Куп’янського району, де живемо й дотепер.
Ось так, у свої 7 років, я опинилась посеред страшної казки під назвою «війна». Сьогодні, оглядаючись на ті часи, дивлячись, як живуть люди на «тій» стороні, розумію – жити надалі б там ми б не змогли, маючи характер, що завжди прагне справедливості, гідність та самоповагу, змогу спокійно висловлювати свою думку.
Спілкуючись з іншими, хто має статус ВПО, дивлячись новини, бачу, що не всім гарно живеться, багатьом важко пристосуватися до нових умов.
Мені здається – багато залежить від самої людини, ії складу характеру, вмінню спілкуватися, пристосовуватися та відстоювати себе в соціумі. Моя родина мала підтримку від багатьох людей, волонтерів, державних органів, громади, де опинились. Ми не залишились наодинці зі своїми проблемами. Нам допомагали, й допомога ця була щирою. Ніхто не цькував і не принижував: ні в школі, ні в оточенні.
Війна та життя далеко від рідних змусили нас з сестрою подорослішати й стати самостійнішими, пристосуватися до життя в селі. Гасло нашої маленької родини, відокремленої від своїх «лінією розмежування»: «В нас нікого немає, крім нас самих!» Так і виживаємо в нових умовах.
Але не треба нас жаліти тому що життєвий досвід вже в цьому віці загартував характер та змусив бути дорослими, стриманими та ще й гідними!
Я – українка, громадянка держави, яка, хоч і тяжко, але впевнено крокує правильним курсом до кращого життя, з гордістю дивлячись навкруги й з надією – в гарне майбутнє! І, не зважаючи на всі пережиті страхіття, я вірю, що все буде добре, і не тільки в мене, а й у всієї моєї країни.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.