меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Катерина Шинкарьова

«У 7 років я опинилась посеред страшної казки під назвою «війна»

переглядів: 305

Шинкарьова Катерина, Кіндрашівський ліцей, с. Велика Шапківка, Куп’янський район, Харківська область

Її твір на конкурсі творчих есе «Один день» зайняв 1 місце.

Слово «війна» знайоме нам з підручників літератури або історії, а також з кінофільмів про героїв та їх подвиги. Але те, що війна прийде з цих творів  до моєї оселі, я раніше сприйняла б як фантазію чи диво.  Тільки виявилось, на жаль, на фантазією….

Кожен у своєму житті має мить, що поділяє його існування на дві частини: «до» та «після». У дорослому житті ми сприймаємо такі події більш свідомо, опираючись на певний життєвий досвід. А ось коли такий день спіткає нас в дитинстві, - ми бачимо все спочатку з певною цікавістю та подивом: що ж це коїться навкруги; це, мабуть, якась гра, а що буде потім, хто виграє? І вже з часом усідомлюємо, що все – страшна реальність.

Сьогодні мені 14 років, вже сім з них мешкаю в Харківській області, маючи статус внутрішньої переміщеної особи з тимчасово окупованої території Луганської області. Поряд зі мною моя сім’я: мати та старша сестра, нові знайомі та друзі. Але вся родина: бабусі, дідусь, брати та сестри, навіть тато – там, за лінією розмежування, й моя зустріч з ними поки що неможлива.

Спокійне життя. Тато працює. Мати – вчителька. Будинок біля Чорнухінського водосховища та великого лісу, майже поряд з дитячим оздоровчим закладом та санаторієм для шахтарів, а також однією з найкращих в Україні птахофабрик «Чорнухінські курчата». Свіже повітря. Літо. Канікули. Але….

27.07.2014. Ця дата врізалась в мою пам’ять на все життя. Все було як в кіно. Мені, семирічній дівчинці, спочатку було дуже цікаво дивитись, як по нашому городу їде здоровезний танк. Справжній. Ще й стріляє так, що аж будинок трясеться! А з лісу, що починається в кінці вулиці, висипали люди з автоматами. Їх дуже багато. Вони біжать і стріляють.

Все це схоже на мурашник, що рухається вгору, до траси «Дебальцеве – Луганськ». Ії тільки навесні відремонтували, оновили. А тепер на ній стоять танки та БТР й стріляють в наш бік. Ми ж, нічого взагалі не розуміючи, сидимо в хаті, молимося та дивимося на все крізь вікно, наче в телевізор. А цей «фільм жахів» продовжується аж поки не стемніє.

Світла нема, бо дроти посічені, стовби повивертало вибухами. Собаки в селі мовчать, бо теж злякалися, навіть пташки не цвірінькають, хоча надворі липень.

Сусіди з верхньої вулиці бігли до нас з маленькою дитиною, падаючи при вибухах в чагарниках та ховаючи малого, прикривши подушкою, щоб хоча б він залишився жити, коли що. А їхній старий дідусь з хворими ногами ховався в канаві, бо до підвалу добігти не встиг. Він так злякався, що на ноги більше не встав. Ходити вже більше не зміг. А десь через тиждень дід повісився, аби не бутим для своєї сім’ї тягарем.

Тіла загиблих воїнів зо три дні не дозволяли нікому з місцевих не те, що сховати хоча б від сонця, а й чимось накрити. А це ж теж чиїсь-то діти!

Ось таке літо. Ось такий день… А ще був день народження мого брата, який у свої 18 років посивів в ці дні, бо, працюючи на шахті, був у бригаді, що розгрібала руїни та завали після вибухів, витягувала поранених та збирала тіла загиблих.

Наша мама все ще сподівалася, що це ненадовго, що все буде добре: прибирала городину під обстрілами, аби нам було що їсти, робила якість  «закрутки». Тато ж їй казав: «Ти що, не розумієш, що коїться?! Ми ж на фронті живемо!»

Отак ми вранці, після того страшного бою, розуміючи, що й до нашої оселі прийшла дійсно війна, змушені були втекти до бабусі, де хоч трохи, але було спокійніше. Та тільки ця тиша була недовгою.

Без світла, газу та води, ховаючись під час обстрілів спочатку у підвалі, а потім в глухому кутку бабусиного будинку з документами та хлібиною в руках про всяк випадок, ми прожили осінь, ходивши до школи раз на тиждень.

І тільки того дня, коли матуся з моєю старшою сестрою Софією під страшними обстрілами тікали з домівки, куди поїхали  за теплими речами, ми зрозуміли, що далі зволікати не можна. Зібрали деякі речі, документи й виїхали до Харкова, а потім вже в грудні, переїхали до Куп’янського району, де живемо й дотепер.

Ось так, у свої 7 років, я опинилась посеред страшної казки під назвою «війна». Сьогодні, оглядаючись на ті часи, дивлячись, як живуть люди на «тій» стороні, розумію – жити надалі б там ми б не змогли, маючи характер, що завжди прагне справедливості, гідність та самоповагу, змогу спокійно висловлювати свою думку.

Спілкуючись з іншими, хто має статус ВПО, дивлячись новини, бачу, що не всім гарно живеться, багатьом важко пристосуватися до нових умов.

Мені здається – багато залежить від самої людини, ії складу характеру, вмінню спілкуватися, пристосовуватися та відстоювати себе в соціумі. Моя родина мала підтримку від багатьох людей, волонтерів, державних органів, громади, де опинились. Ми не залишились наодинці зі своїми проблемами. Нам допомагали, й допомога ця була щирою. Ніхто не цькував і не принижував: ні в школі, ні в оточенні.

Звичайно ж, хочеться комфорту, безпеки та стабільності. Хочеться бути щасливою. Але щастя неможливе без присутності поряд рідних людей. Як я можу бути щасливою, коли не в змозі обійняти свою бабусю чи дідуся, поспілкуватись з сестрою та братами, тіткою, друзями дитинства?

Війна та життя далеко від рідних змусили нас з сестрою  подорослішати й стати самостійнішими, пристосуватися до життя в селі. Гасло нашої маленької родини, відокремленої від своїх «лінією розмежування»: «В нас нікого немає, крім нас самих!» Так і виживаємо в нових умовах.

Але не треба нас жаліти тому що життєвий досвід вже в цьому віці загартував характер та змусив бути дорослими, стриманими та ще й гідними!

Я – українка, громадянка держави, яка, хоч і тяжко, але впевнено крокує правильним курсом до кращого життя, з гордістю дивлячись навкруги й з надією – в гарне майбутнє! І, не зважаючи на всі пережиті страхіття, я вірю, що все буде добре, і не тільки в мене, а й у всієї моєї країни.

Чорнухине 2014 2021 Текст Історії мирних молодь переїзд обстріли безпека та життєзабезпечення житло перший день війни розлука з близькими Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій