«У 2014 році через війну ми втратили дитину»

«Війна для мене – це ...»

... руйнування, біль, кров, втрата…

Коли для вас почалася війна на Донбасі? Що стало для вас початком війни? У який момент ви зрозуміли, що все змінилося?

Коли в Донецьк Гіркін втік зі Слов’янська, і в нас по вулиці їхали танки, БТРи. Підбиті машини... і тоді я вже зрозуміла, що буде щось недобре.

Вам доводилося бачити воєнні дії на власні очі? Як це було?

Чути – чула вибухи, але саме самі воєнні дії – ні.

Про що ви говорили з рідними й сусідами під час активних бойових дій?

Чоловік хотів іти добровольцем. Ми планували виїжджати, нас в Умані прийняти хотіли. Ми думали, що скоро все закінчиться. Але все-таки виїхали 18 липня 2014 року. Був такий період, коли почали наші війська звільняти область, але ми виїхали. Думали, ненадовго виїдемо й повернемося. Але виїхали й не повернулися.

Що з пережитого досвіду війни вам запам’яталося найбільше?

Війна багато принесла недоброго з одного боку. З іншого боку, є і хороші моменти.

Нам властиво стирати з пам’яті неприємні події. Що хотілося б забути?

Втрату дитини в чотирнадцятому році. Ми, коли виїхали, я була вагітна четвертою дитиною, дуже хвилювалася... Була така сильна невідомість, пригніченість.

Ми виїхали в літніх речах, далі не знали, куди рухатися з трьома маленькими дітьми... Було багато поганого. Але, слава Богу, ми змогли піднятися.

Як ви переїжджали?

Велика частина речей, переважно техніка, залишилася там. Ми змогли вивезти тільки два ноутбуки, золото, гроші, телефони... Ми виїхали в літніх речах. Півтора місяці в Маріуполі пожили, а потім поїхали в Миколаївську область.

Був навіть такий період – старший син і дочка пішли до садка і вже почало холоднішати, а в нас немає теплих речей. І я просила вихователів, щоб діти в обід не ходили гуляти на вулицю з усіма, а сиділи в групі, тому що не було чого вдягнути.

Чи плануєте повертатися додому, коли війна закінчиться?

Ні. Ми планували, напевно, перші роки три. Я дуже страждала за Донецьком, хотіла додому. Коли в 2016 році переїхали назад до Маріуполя, я вже зрозуміла, що ми не повернемося до Донецька. І я не хочу вже повертатися...

У нас був свій будинок, зараз там мій брат живе. Тато мій помер на території України, більше зв’язок у мене була з батьком, тепер він помер, і дуже в Донецьк мене не тягне. Тільки коли звільнять Донецьк, то з дітьми їздити і показувати: тут колись народилася ваша мама. Як на екскурсію. Повертатися не хочемо.

Розкажіть, як війна вплинула на ваш повсякденний побут (доступ до води, до їжі, можливість вільно пересуватися, безпеку, фінансовий стан тощо)

Не тільки перший час у нас було так складно з речами. У нас було багато переїздів: спочатку в Миколаївській області й у самому Миколаєві жили, у 2016 році переїхали до Маріуполя, де змінили чотири квартири.

Про що ви мрієте?

Мої мрії більше спрямовані на дітей. Щоб діти в житті досягли успіхів, щоб була можливість житло їм придбати.

Що для вас стало найціннішим і найважливішим за останні роки?

Усе можна подолати, якщо разом із чоловіком, із сім'єю, чоловіка батьками, знайомими, близькими. Можна все пройти.

Чи змінилося ваше ставлення до життя через війну?

Так, тому що треба цінувати зараз час, жити й насолоджуватися. Дивитися в майбутнє, але й радіти цьому. Як то кажуть, і в бідності жили, і в багатстві частково, і хороші, і сумні миті були пов’язані з війною. І слава Богу, вже краще зараз живемо.

Чого ви навчилися, поки долали всі труднощі, про які ви нам розповіли?

Не здаватися, як кажуть, чорна смуга буде не завжди, за нею йде біла. Зараз важко – буде легше.

Яку роль гуманітарна допомога відіграла для вас і вашої родини?

Ми отримували допомогу від Ріната Ахметова і Карітас, Червоного Хреста. У Миколаєві була фінансова допомога МОН. Це дуже нам допомагало. Коли війна почалася, саме в той час вона була дуже потрібна. Та й потім, коли в тебе велика сім’я, все стане в нагоді!