Вишківська Діана, 11 клас, Конотопський ліцей №2 Конотопської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Головко Юлія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війну зустріла в рідному місті Конотопі разом зі своєю мамою. Уранці 24 лютого прокинулась, почала збиратись до школи, але батько зупинив мене телефонним дзвінком: сказав, що почалась війна. Одразу не повірила його словам, але телевізійні новини підтвердили це; сподівалась, що наше місто омине війна, але ні. Уперше почула повітряну тривогу, після якої почались вибухи на околицях міста.

Уже ввечері я бачила танки поруч зі своїм будинком. Після вибуху біля мого житлового кварталу ми вирішили спускатися в підвал. У моїх думках не було нічого, крім бажання залишитись живою.

Уранці ми дізнались, що місто в оточенні російських загарбників. У магазинах були великі черги, та не було продуктів. Також мені довелося нервувати через те, що батько та брат не брали слухавки, не відповідали на повідомлення. Наприкінці березня я все-таки дізналась, що сталося з моїм батьком. Він був поранений.

Для мене це стало великим ударом, але думка «батька треба підтримати, а не впадати у відчай» надавала сил. Відносно заспокоювало й те, що з нашого міста пішли росіяни.

Почалось літо, не мирне, але ми намагались жити, як раніше. Найбільше радувало те, що приїхав батько. Поранений, але головне – живий, удома, поряд. На жаль, це тривало не довго, йому довелося знову їхати на фронт. Було сумно, але в момент я зрозуміла, що батько – військовий, він герой і це його робота. Швидко настала осінь, хотілось до школи, але безпекова ситуація в нашій області не дозволяла.

Лише наприкінці осені ми все ж таки почали ходити до школи. Тривоги заважали, але я намагалась все робити, як раніше: ходити на тренування, займатись навчанням.

2023 рік. Минули зима, весна. Усе було як по графіку, кожен день однаковий, рятували тільки змагання, коли можна було поїхати в інше місто, змінити обстановку.

Літо змінило графік: з’явилося  більше вільних днів, кожен день по-новому цікавий. Ми грали у футбол, святкували дні народження, просто проводили час всі разом.

Знову школа, знову дистанційне навчання. Я в 10 класі, ставлення до навчання змінилось: стало відповідальнішим, умотивованішим.

Декілька днів залишилось до нового 2024 року. У нас в місті приліт. Я прокинулась о 5 ранку від звуку розбитого скла в під’їзді. Радість змінилась на тривогу та переживання - що буде далі. І ось новий рік, далі знову було тихо, це заспокоювало, але тривожність нікуди не зникла. Знову все одноманітно: вимикають світло, життя за графіком. Весна, а далі літо. Останнє моє безтурботне літо. Я вирішила провести його краще, ніж в інші роки війни.

На свій день народження чекала батька з фронту, але не вийшло так, як хотіла: його не відпустили.

Ось вже і літо закінчується, потрібно готуватись до НМТ, але війна внесла свої поправки. Тривоги заважають, але це вже не просто тривоги. Ніч накрила місто, як завжди тривога, але на неї ніхто не звертає уваги, дарма. Це була ракета, не долетіла до мого будинку. Зовсім поруч впала, будинки зруйновані я знову нервую. У місті є прильоти, знову з’являється та тривожність. Я боюсь, але нічого, мине. У місті вже наче знову тихо.

Зранку я прокидаюсь в гарному настрої, та не на довго. Тато надсилає відео, яке знову вибиває землю з-під ніг: розруха, будинки зруйновані, тато їде в госпіталь. Він знову поранений. Цього разу він залишився без нічого, у нього були лиш шорти, у яких він врятувався.

Я знову не повинна показувати свою слабкість, бо потрібно підтримати маму. На щастя, тато з легким пораненням. Брат поруч з ним, і мені спокійніше, що він не сам. Так і пройшли найтяжчі моменти війни. Лякає тільки незнання: що буде далі. А далі… Перемога, і тільки перемога…