Гриньків Оксана, 11 клас
Клеванський ліцей №2 Клеванської селищної ради Рівненського району Рівненської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Середа Вікторія Анатоліївна

Війна. Моя історія

24 лютого — кривава дата, що змінила життя кожного з нас на «до» й «після». Це сталося і зі мною. В останній мирний вечір я, як і мільйони мешканців нашої країни, планувала наступний день: готувалася контрольної з математики і збиралася прогуляти фізику. Це був останній раз ,коли я просто жила. Вранці всі ми прокинулися іншими людьми.

«Дівчата! Прокидайтеся! Почалася війна!» — саме такими словами тато розбудив нас із сестрою. Нерозуміння. Сотні думок у голові. «Що буде далі?» — питання, яке не давало спокою. Мої руки тремтіли, поки я читала новини, перебираючи всі можливі сценарії цієї війни. Кожен звук, навіть банальний вітер, навіював страх і мурашки по шкірі. Я читала книжки, слухала улюблену музику, переглядала фільми, щоб заспокоїтися. І це справді допомагало.

Уже 25 лютого мій дядько вступив у лави ЗСУ, тож причин для хвилювання ставало дедалі більше. Ми пишалися ним, але і боялися за нього, щодня просячи Бога зберегти це молоде життя.

Страх. Якби мені сказали описати перші дні одним словом, саме його я б обрала. Страх. Люди, боячись можливого наступу, купували все, що тільки бачили, полички магазинів спорожніли. Я помічала, впливають на нас новини, як безглузді фейки знищують крихти тієї душевної рівноваги, яка ще жевріла серед безодні розпачу. Паніка ширилася країною, ніби епідемія. Однак завдяки своїм рідним і друзям я змогла впоратися з панікою, яку викликали тривоги й темні ночі. Певно, тоді я зрозуміла, що єдність —та сила, яка допомагає побороти навіть найбільший страх.

Одного вечора, повертаючись зі школи, де ми з дівчатами плели сітки для військових, я відчула сильний поштовх, ніби починався землетрус. Піднявшись із землі, куди мене відкинула ударна хвиля, я подивилась вгору. Червона заграва палала у небі : це горіла нафтобаза, куди щойно влучила ракета. Мій будинок знаходиться поблизу того місця, тож, не тямлячи себе від страху за рідних, я побігла додому, молячись усю дорогу. На щастя, будинок вцілів, обійшлося кількома вибитими шибками, але стало ясно: лишатися тут небезпечно. І вже через кілька днів, хоч і з почуттям провини за те, що покинула рідну землю, я з рідними приїхала в Польщу, де ми підтримували зв'язок з близькими, які залишилися в Україні, і волонтерили, допомагаючи тим, хто був змушений покинути дім, умістивши життя в одну валізу. Ми єдналися і сильнішали всі разом. Я зрозуміла, що українці — справді незламна нація, коли люди, що виїхали з найгарячіших точок, усміхалися і вірили в краще.

Повномасштабна війна змінила мене, як і кожного в нашій країні. На щастя, мені не довелося пережити жахів, яких зазнали мільйони з нас. Але боліло так, ніби з грудей живцем вирвали серце. Дуже хотілося додому. І ми повернулися.

У Клевані, де я живу, рідко лунали вибухи, тут не проходили бойові дії, але на нашому кладовищі з'явилися нові хрести й пам'ятники, біля яких майоріють жовто-блакитні стяги. І саме за ці прапори кожен день проливають кров сини й дочки України. І цей факт справді змінив мене. Тепер я розумію ціну нашої свободи, як до цього не розуміла ніколи. А рана на душі, залишена війною, болітиме ще роками. Літаки ще довго нагадуватимуть про ракети, які скидають нині , салюти ж — про вибухи, а не свята. Війна зробила мене сильнішою

морально й свідомішою, довела, що в найжахливішій пітьмі можна знайти світло, а зло пробуджує набагато сильніше добро. Я — українка, і тепер я точно знаю, що цим варто пишатися.