«Уранці я дізналася, що таке війна»

16 червня 2014 року. Уранці світило яскраве сонечко й був прохолодний вітерець. Нічого не віщувало біди. Я поїла і сіла дивитися телевізор. Приблизно через 30 хвилин у кімнату забігла перелякана мама, за нею бабуся. Вони схвильовано почали кричати. Моя сестра плакала і в паніці я теж почала плакати. Мама кричала щось на кшталт: «Танки! Сирена! Швидше на вулицю! Мамо, візьми паспорти та свідоцтва дітей!»

Ми всі спустилися в підвал, там було порівняно світло, але холодно та сиро. Потім я заснула. Що було вночі, я не пам'ятаю, бо міцно спала. Уранці я, нарешті, дізналася, що трапилося, що таке війна та навіть не уявляла тоді, що чекає мене попереду.

Мама сказала, що ми під'їжджаємо до блокпоста, щоб ми сиділи тихо. Для мене, восьмирічної дівчинки, було шоком, що якийсь дядько у формі зі зброєю тикав у скло машини своїм автоматом і сказав, щоб ми вийшли з машини. Він обшукав машину, нічого не знайшов – і тоді він дозволив нам їхати.

Наступного ранку ми були в Житомирі. Мама сказала, що тут ми будемо жити. Перший тиждень ми жили в готелі, а потім орендували квартиру. Незабаром я пішла в нову школу, знайшла нових друзів і дуже часто сумую за домом. Залишилося питання: чи зможу я колись повернутися додому? Адже війна вже йде четвертий рік, і кінця не видно.

Попри те, що почалася війна, я завжди буду пам'ятати, де я народилася, де мій дім і звідки пішов мій рід.