Шлапай Марія, 10 клас
Кам’янець-Подільський ліцей №12
Вчитель, що надихнув на написання есе: Пастух Лариса Іванівна

Війна. Моя історія

Двадцять четвертого лютого, як і для мене, так і для усіх українців - це жахливий, незрозумілий день. Я прокинулася від вибухів, ми з мамою не могли зрозуміти, що відбувається. Раптом у телефоні побачила повідомлення, що сьогодні всі залишаються вдома. Я на той момент навіть не здогадувалась, яка насправді причина криється за цим. До цього часу ходили чутки, що має початись війна, але ніхто з моєї сім’ї, у тому числі і я, у це не вірили. Після того як я подивилася новини в інтернеті, то все зрозуміла: почалася повномасштабна війна на території України. Чесно кажучи, коли я дізналася про те, що почалось вторгнення росії, я була реально шокована. Серйозно, хто б собі міг колись уявити, що прокинеться і йому скажуть, що почалась війна? Того ранку люди не знали куди подітися та що робити. Деякі зібрали швидко свої речі, сім’ю та відправилися шукати тишу. Люди сиділи у підвалах годинами, поки на поверхні літали ракети та лунали вибухи, забираючи життя багатьох мирних мешканців.

Через деякий час, а конкретніше - 18 березня моя мама вирішила, що я поїду до свого тата у Кам’янець-Подільський, адже там набагато безпечніше, ніж в Одесі. Так і сталось.

Моє життя не дуже вже й так змінилось, адже в мене там були вже деякі друзі, але з часом їх стало набагато більше. Наступного навчального року я вже пішла у Кам’янець-Подільський ліцей №12, так як я собі спланувала, що я вже залишусь тут жити. Якось мене переповнювали емоції і я написала невеличкий вірш. Якщо його правильно прочитати, то можна зрозуміти, що у мене було тоді на душі.

Я у прекрасному Шабо зростала,
де виноградний рай садів-
дитинство там моє минало.
Та враз-нестерпний, страшний біль-
Війна прийшла на нашу землю -
На миловидний наш лиман
Летять ворожії ракети
на хати, на мости, на лан.
І ми у відчаї з сім’єю
покинули наш рідний дім.
Дорога в нас була нелегка -
ми вибирались, як могли.
І ось, нарешті, нас стрічає
чудове місце на землі -
це місто Кам’янець-Подільський,
що стало рідним вже мені.
Тепер знайомо все для мене:
І школа, і товариші.
Та я щовечора молюся:
скоріш би нам перемогти...

І саме цей вірш тоді був написаний мною під впливом емоцій та спогадів.

До речі, дуже прикро те, що по новинах говорять лише 50% від того, що реально відбувається в Одесі, і я досі не можу зрозуміти - чому? Адже відомо, що між областями виникають в інтернеті суперечки, «на яку область більше полетіло ракет та яка постраждала більше всіх». Уся країна страждає не в залежності на кого більше запустили ракет.

Можу сказати одне: рано чи пізно цей жах все одно закінчиться. Ворог думав, що війною роз’єднає Україну, але навпаки, він її об’єднав. Весь світ побачив, що Україна-це не та країна, яка просто стане на коліна. Наші бійці готові віддати своє життя, аби українські діти жили у вільній державі.

Звісно, важко жити в такий час, але треба йти далі: працювати, вчитися, займатися повсякденними справами. Головне-не впадати у відчай. Лише незламність духу допоможе наблизити нас до перемоги.

Має наступити такий період, коли росія повинна запам’ятати, що Україна –це держава, яку не побороти ніколи, тому що вона вистояла навіть в ті складні часи, коли не мала потужної зброї, не мала гідних країн-партнерів. Вона вистояла тому, що вона мала багатьох своїх пророків. Я знаю, я вірю, що ми обов’язково переможемо!