Сас Анна, учениця 11 класу Хорохоринського  ліцею Торчинської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Носко Наталія Іванівна

Війна. Моя історія

Моя історія… Так багато хотілось би написати історій, які відбувались зі мною… Влітку, коли перебувала на полі з батьками чи відпочивала з друзями, мандрівки до озера у сусіднє село, поїздки у місто, прогулянки парком. А скільки шкільних історій, навіть у часи, які, здавалось, зупинили життя, COVID – 2019; дзвінки на вайбер, смс, пости прямо під час дистанційного уроку, коли вчителі намагались нам хоч щось  встигнути пояснити за двадцять п’ять хвилин… Та ці історії було перекреслено 24 лютого 2022 року…

Будильник задзвонив вчасно, ще трохи ніжилась у теплому ліжку: така лінь вставати… Та все ж пора… Спустила ноги, натягнула капці і шуснула на кухню – там, мабуть, вже мене чекає щось смачненьке… Та якась дивна поведінка мами: стривожила задума і почервонілі очі… У відповідь почула: «Війна…». Помітила тата, який сидів біля телевізора, перемикаючи канали…

Уже ніхто нікуди не спішив… Ватяні ноги і руки змусили опуститись на стілець… Життя перетворилось у суцільне чекання. Минув перший  день коротких повідомлень друзям і постійного перебування біля екрану телевізора. Другий - не приніс полегшення, знову чекання. Здавалось, зникли усі потреби. Час став, життя знову завмерло. Хотілось зіщулитись клубочком і заховатись у щілинку, але обов’язково чарівну, що змушує час повертатись. Та цього не було… Гортались сторінки інтернету – чи нічого не пропустила.

Перемикались канали телевізора - і відчуття постійного болю у грудях… За Київ, Суми, Харків, Херсон і Миколаїв. Тоді вперше мимовільно рука потяглася до молитовника. Разом з мамою долали дорогу до церкви на молитву. І тільки одна думка постійно сверлила мозок: «Що буде далі? Що діяти? Щось же треба…»

Шалено калатало серце у чеканні підбадьорливих слів Віталія Кіма – все під контролем, треба боротись;  заспокійливих відомостей Олексія Арестовича – наші хлопці тримаються: у цивільному одязі, кросівках і куртках, спортивних штанях, самовільно беручи зброю… Треба боротись. І тоді прийшло усвідомлення: усім треба боротись. Починати із чого можу.

На третій день пішла провідати бабусю. Зустріла зі сльозами… Запитання про тата і маму, про домашні справи були останніми. Перші – про війну. Чим можна допомогти? Як зарадити?

І вже не сиділось у хаті. Зустрічі з друзями, обговорення наших можливостей. Хлопці кинулись з дорослими набирати у мішки пісок, зносили пляшки з цілого села – на «коктейль молотова». Дівчата відгукнулись на клич про допомогу. Вперше якось по-іншому прозвучало слово «евакуація». Маємо підготувати все для можливого поселення евакуйованих.  Разом з мамою готувала передачі, носила до пункту збору.

Здається, тричі перебрали у будинку одяг, вишукуючи, що можна віддати. Переглянули консервацію – відібрали, доставили. Вже не сиділось: руки і мозок шукали заняття. Уся країна перетворилась на волонтерський рух – і я не стояла осторонь. Проте так хотілось дива: нашої перемоги, відступу ворога…

Звістки приходять одна за другою. Знайомі і сусіди звернулись до військкоматів… Одні – отримали повістки. Іншим сказали чекати… І знову тягнуться години, дні невідомості. Чекання перетворюється на одну болючу рану. Чи втримається Київ? Чи вистачить зброї, якої й так у нас не було вдосталь (знала з розмови із татом).

Хвилювання, як натягнута струна. Ірпінь – бої, Буча – бої… Телефонні дзвінки до родичів у Київ (вони живуть зі сторони Ірпеня). Відповідь: « Цілими днями – в укриттях». І репліка: «Якби ви бачили скільки тієї наволочі лежить… і все одно лізуть».

Гортались сторінки воєнного календаря… Принесли звістку, що військовим потрібні маскувальні сітки -  у школі організували їх плетіння. Здавалось, ноги самі несли… Так минули перших два тижні моєї воєнної історії. Далі розпочалось дистанційне навчання з перервами на тривоги. Здається, з розривами бомб, понівеченими життями і зруйнованими будинками розривається й моя душа. Та залишається і надалі без відповіді запитання: «Чому й допоки???»