"Усвідомили, що немає радості на чужій землі"

Петрова Анастасія

8-в клас, Херсонська спеціалізована школа |-||| ступенів №57 з поглибленим вивченням іноземних мов

Вчителька, що надихнула на написання – Пономаренко Леся Іванівна

Війна. Моя історія

Середа, 23 лютого 2022 року, ми з родиною повечеряли, мама вкладає маленького братика спати, наспівуючи йому колискові, кішка моститься на моєму ліжку, згорнувшись калачиком і чекаючи мене, нявкнувши уві сні, ніби кажучи, щоб я лягала скоріше спати. Звичайнісінький вечір. Але чи насправді він був таким звичайним? Тоді ми просто жили, насолоджувались кожним днем, не цінуючи щасливих моментів, не усвідомлюючи, як гарно ходити до школи, як добре допомагати мамі, як чудово гратися з братиком.

Напередодні вторгнення агресора, я довго не могла заснути, лежала із заплющеними очима, слухаючи, як вітер стугонить за вікном. Уночі я нібито почула салют, але він був якийсь не такий, як зазвичай на свята, лунали крижані моторошні постріли, від яких хотілося накритися ковдрою з головою і не прокидатися. У кімнату вбігла мама з маленьким братиком на руках і повідомила страшну звістку: «Доню, почалася війна!» Спочатку я не зрозуміла, що вона має на увазі, думала, мені наснилося щось жахливе, адже з уроків історії знала, що війна – найгірше лихо для народу, яке може трапитись. Але, коли мама почала моторошно збирати тривожну валізу, а нам з братиком і кішкою наказала сидіти у коридорі за двома стінами, жорстока реальність почала вихором крутитись у моєму розумінні.

Увесь день 24 лютого 2022 року ми просиділи вдома, чуючи звуки пострілів і вибухів, тремтячи зі страху. Наше повсякденне життя дуже змінилося: припинилися уроки в школі, братик перестав ходити з мамою гуляти на свіже повітря, постійна тривога, страх. Коли продукти вдома майже закінчилися, моя сім’я спробувала зробити вилазку на вулицю, там були такі самі перелякані люди, як і ми, які стояли в чергах за харчуванням, дивлячись на пусті полиці супермаркетів, чуючи постріли і не знаючи, що їх очікує далі.

Ми з біллю спостерігали за цією несправедливістю, але довго не могли терпіти знущання орків. Через декілька днів матуся повідомила страшне рішення: «Нам необхідно виїхати з рідного дому». У невимовному відчаї ми стали збирати свої речі, адже для кожної людини немає нічого дорожчого за рідний куточок, за Батьківщину, в якій ти народився та виріс. Як і багатьом іншим українцям, нам все-таки довелося покинути рідну оселю, рятуючись від війни. Спочатку ми переїхали до Одеси, жили там деякий час, ховаючись від ракет щоночі. Потім мама вивезла нас за кордон, у Молдову, пізніше у Болгарію, опісля до Румунії, бо вона найближча до України, і ми маємо змогу іноді перетнути межу і походити по рідній землі.

і справжнє щастя існує лише у себе вдома, у рідній країні.

Усі ми мріємо якнайшвидше повернутися до своїх будинків, цілих та неушкоджених. Це сьогоденна мрія українців, особливо тих, хто з окупованих або прифронтових територій.

Маю надію, що одного дня спатиму у своєму затишному ліжечку, обійнявши ласкаву кішку, їстиму з улюбленої тарілочки, з якої усе здається найсмачнішим. Я обов'язково ходитиму до рідної школи, сумлінно виконуватиму завдання, зі щирою радістю вітатиму вчителів, із задоволенням спілкуватимуся з однокласниками, цілеспрямовано продовжу займатися танцями з відомим колективом.

Впевнена, що наша незламна країна, якою я дуже пишаюся, розквітне, осяє усе навколо, наш волелюбний народ переможе будь-яке зло та неволю.

Я вірю, що перегорну цю нещасливу сторінку свого життя, і переді мною відкриється новий світ, який засяє новими барвами, і з незмінною гордістю я казатиму: “Я - українка!” Перемога нашої країни плекатиметься у майбутньому, весь світ знатиме наших незламних та відважних захисників, які віддають життя за кожен клаптик території, анексованої ворогом. Слава Україні! Героям слава!