"В окупованому Херсоні не полишало відчуття небезпеки"

Я з Херсону. У мене був свій бізнес, я платила податки. До війни купила квартиру, щойно зробила ремонт. У планах було народити дітей і розвивати бізнес. 

Мене розбудив телефонний дзвінок мами. Я відразу ввімкнула новини і побачила у вікно, що щось горить з боку аеропорту. Відчинила вікно, почула сирену і зрозуміла, що потрібно йти в магазин за закупами. Зателефонувала колегам, ми припинили співпрацю з усіма клієнтами на невизначений час. Весь день дивились новини і періодично чули вибухи й бачили в небі винищувачі. 

Херсон окупували першого березня. Найважчим було усвідомлення того, що в будь-який момент у квартиру можуть зайти російські солдати і вбити ні за що. Ми знали такі випадки, коли окупанти заходили до під'їзду, відчиняли квартири, викрадали людей, забирали з вулиці. Ось це відчуття небезпеки не залишало, воно було, напевне, найстрашнішим. 

У перші дні змели все, що було на полицях магазинів, аптеки були порожні. Перші півтора тижні нічого не працювало, не було розуміння, де взяти продукти. Ми кооперувалися з сусідами, з колегами, виходили групами. Ціни різки виросли. Були великі черги у магазинах, люди скуповували те, що було, навіть ті продукти, що перед війною не їли, - квасолю, горошок. Тому що не знали, чи будуть щось завозити. За два-три тижні у нас у місті припинились бої, і з області стали приїжджати фермери й привозити продукти. 

Виїхали ми у травні. Було важко наважитись евакуюватися, залишити частину родини. Складно було знайти транспорт, на якому виїхати. З перших днів війни не працювала залізниця, не було автобусного сполучення. Власного автомобіля у нас немає. Виїжджали ми платно. Кожен платив різні суми. Ціни стартували від п'яти тисяч гривень за місце в машині. 

Одного разу ми дивом прорвалися. Нас пропустили на одному із блокпостів. У нас не було розуміння, куди їхати. Ми їхали просто на підконтрольну Україні територію. З фінансовими моментами було нелегко, потрібно було зрозуміти, які речі брати. З собою ми забрали котика. 

Ми розглядали захід України, розуміючи, що там набагато спокійніше. 

Моя родина розділилась - частина залишилась в окупації, частина виїхала. Ми всі втратили роботу, ніхто не розуміє, яке майбутнє на нас чекає. Чи зможемо ми повернутися до нашої попередньої роботи, чи залишаться в живих наші родичі, які перебувають в окупації. Життя розділилось на до і після. 

Ще в окупації мені довелося звертатися за допомогою до психологів. Потрібно було розібратися, як приводити себе в адекватний психологічний стан. Я й досі застосовую техніки, яких мене навчили.

Війна закінчиться нашою повною Перемогою, і ніяк інакше. Я не бачу сенсу у домовленостях, які були з 2014 року. Ми вже бачимо успіхи наших військових, - думаю, що чекати нам залишилось недовго. 

Моє майбутнє залежить від того, чи буде деокупація мого міста. А поки я у підвішеному стані.