З першого ж дня війни Клавдію Іванівну охопив страх. Вона боялася влучання снарядів у будинок. Коли побачила, як постраждав центр міста, їй стало ще страшніше. І зараз, коли в місті значно спокійніше, вона не може заспокоїтися, бо чує, як неподалік обстрілюють Бахмут

Мені 71 рік. Я все життя прожила у Слов’янську. Мої рідні померли – я залишилася одна. Живу в хаті з пічним опаленням. У 2014 році теж не виїжджала. Справа в тому, що в мене саркоїдоз легень, не долікований до кінця. Я почуваюся не дуже добре. Мені важко їхати і взагалі щось змінювати в житті. 

24 лютого я була вдома. Почалися вибухи. Спочатку не зрозуміла, що сталося, а потім ввімкнула телевізор і дізналася, що почалася війна. Згадала 2014 рік – і розплакалась.

Перша воєнна ніч була страшною. Очікувала того, що зараз щось упаде на голову. Усі ці вісім місяців – постійне очікування чогось страшного. Нерви, звісно, потихеньку здають. Та й вік уже поважний. Я своє віджила, а дітей шкода. 

Найбільше шокує, що страждають мирні жителі, незрозуміло через що й через кого. Люди ж невинні. Ми нікого не запрошували. Жили в Україні й хотіли б далі в ній жити. Але нас не запитали.

У нас все літо не було води. Я живу в приватному секторі. Сусід відремонтував колодязь, і я в нього брала воду. Світло на кілька днів вимикали. Зараз світло й вода поки що є, а зі зв’язком бувають проблеми. Аптеки почали відчинятися. Пенсію отримую. У мене потреби невеликі. Неподалік є магазинчик, у якому можу купити все необхідне. Поїсти є що. Двічі я отримувала гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Сьогодні привезли талони на паливо. Я вдячна всім благодійним організаціям за підтримку.

Люди повертаються. Життя стає спокійнішим, але не набагато, тому що неподалік Бахмут. Постійно чуємо звуки вибухів. Страшно. Знайомі потрапляли під обстріли. Центр міста більше постраждав. Коли бачу, скільки житлових будинків зруйновано, стає ще страшніше. 

Я люблю в'язати і читати. Це мене відволікає від неприємних думок. Є можливість – трохи пов'яжу або почитаю. Працюю на огороді – вирощую квіти,  поки дозволяє здоров’я. 

Я хотіла б, щоб війна закінчилася до Нового року, але відчуваю, що так не станеться. Хоча б навесні, щоб можна було вийти на город і милуватися квітами.