Софія Стоєва, ВСП "Запорізький електротехнічний фаховий коледж Національного університету "Запорізька політехніка"

Вчитель, що надихнув на написання есе – Верба Тетяна Юріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У кожного з нас є мить, що поділила життя на «до» і «після». Для мене такою подією стала зустріч із ним — хлопцем, який грає у футбол і носить в собі неймовірну силу віри, праці й доброти. Ми не знали одне одного, але кілька разів випадково зустрічалися на вулиці — обмінювались поглядами, мовчали, і в цьому мовчанні народжувалось щось більше, ніж просто цікавість. Лише під час третьої зустрічі він наважився підійти познайомитися, і ця мить стала початком нової історії.

Ми почали спілкуватися щодня: милувалися вечірнім містом під час прогулянок, пили гарячий шоколад у затишних кав’ярнях, розмовляли про майбутнє і мрії.

І коли він запросив мене на свій футбольний матч, я відчула справжню гордість і відповідальність — бути поруч, підтримувати, вірити. Відтоді я зрозуміла дивні слова нашого мислителя і філософа Григорія Сковороди: «Хто сердечним оком дивиться, той добре бачить». До цього мені було не зовсім зрозуміло оте «сердечне око». Цей завзятий, швидкий, трохи сором’язливий хлопець бачив у мені не просто дівчину, а підтримку, ту, що готова йти поруч у будь-яку погоду – і в прямому, і в переносному сенсі.

Наші стосунки стали тим, що змінює людину: я навчилася бути сильнішою, терплячішою, відчувати глибше. Ми разом провели зиму у Львові: гуляли замерзлими засніженими вуличками, каталися на ковзанах, сміялись у зоопарку, де мороз обпікав щоки, а руки гріли теплом одне одного. Було багато снігу, мало сну, безліч гарних вражень і ще більше – щастя. «І все ж таки до тебе я іду, бо ти для мене – щастя і мета», – писала Леся Українка, і ці слова якнайкраще відображають мої відчуття у ті дні.

Я відвідувала кожен його матч. Стояла на трибуні й відчувала, як моє серце б’ється в унісон із кожним його ударом по м’ячу.

Одного разу, після чергової гри, коли його команда програла, він сів поруч і сказав: «Я ніколи не вигравав сам. Усі мої перемоги – це результат чиєїсь віри в мене». І я зрозуміла, що моя віра стала його силою, а його сила – моїм натхненням. «Ні на кого не покладайся, а найпаче на себе самого», — писав Г. Сковорода, але навіть він погоджувався, що мудрість народжується в єдності душ. Я стала не просто дівчиною футболіста – я стала його силою. Саме підтримка, яку ми даруємо одне одному, є тією невидимою енергією, що рухає нас вперед.

Влучно було підмічено нашим класиком Т. Шевченком: «Раз добром нагріте серце – вік не прохолоне!»

Так почалося щось більше, ніж кохання. Без великих слів, без пафосу, але з глибоким змістом. Він навчив мене бути вірною, а я навчила його довіряти. Це була взаємна допомога — не у великих вчинках, а в щоденній присутності, підтримці, порозумінні без слів. Саме вона, ця тиха сила підтримки, змінила моє життя. Я більше не була самотньою, не боялася здаватися смішною, не страшилася помилок, не соромилася сліз. Я поступово ставала собою, такою, як була до початку війни. І. Франко дуже правильно зазначав: «Лиш боротись — значить жить!» А боротися за своє «я», коли навколо війна, стільки викликів і горя, самотужки дуже складно.

І ми боремось — з труднощами, відстанями, сумнівами, бо ми разом.

Ця історія змінила все в моєму житті. Я зрозуміла, що справжня сила допомоги — це не завжди когось рятувати, іноді достатньо просто бути поруч. Щодня. Без зайвих слів. Зі справжньою любов’ю.