Мимко Ульяна, 9 клас, Лисогірський ліцей Мигіївської ТГ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бєлєнцова Олена Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У житті українського народу настав момент, що розділив на "до" і "після". 24 лютого 2022 року пролунала сумна новина - почалась війна. Невдовзі пролунав телефонний дзвінок від рідних з Миколаєва. Вони звернулися за допомогою, тому що неподалік від їхнього дому пролунав ракетний вибух. Вони взяли саме найнеобхідніше, сіли в автомобіль і вирушили. Їх чекала нелегка дорога. На заправних станціях були великі черги, а на дорогах багато заторів. Але вони змогли подолати усі перешкоди і прибули до нашого дому. Ми підтримали рідних, і з ними ми прожили два з половиною місяця, як єдина сім'я. Перші місяці війни були тяжкими.

Коли наставав вечір, не можна було користуватися світлом. У магазинах люди розбирали їжу, підготовлювали підвали для укриття. Усі були дуже налякані, над нашим селом пролітали крилаті ракети та шахеди.

Із такою ситуацією, яка стала в країні, моя мама була вимушена поїхати у відрядження по роботі. Вона у мене працює вихователем у навчальному закладі з дітьми, позбавлених батьківського піклування. Мамі повідомили, що через декілька годин буде евакуація дітей до західної України, їх потрібно було супроводжувати. Ми з братом залишилися з родичами. Вони їхали цілу ніч, дорога була тяжка, із настанням ранку мама дізналася, що прямує до Львову.

Прибувши до призначеного місця, її зустріли дуже тепло. Усім дітям та педагогам надали житло, забезпечували їжею та всім необхідним.

Перші тижні були важкими, звикши до нового місця, багато часу проводили у сховищі. Директор та працівники, в якому вони жили, трішечки старалися підняти настрій, організовували екскурсії по стародавньому Львову. Вони відвідали оперний театр, драматичний театр імені Марії Заньковецької, Шевченківський гай, копальню кави, майстерню карамелі, майстерню шоколаду, різні історичні музеї та визначні архітектурні пам’ятки України. Усіх евакуйованих дітей, які знаходилися у місті Львові, запрошували на благодійні концерти. Також мама із деякими дітками відвідала лікарню Охмадит,  вони захворіли,  потрібно було лягти з ними до лікарні.

Мами не було уже місяць, ми сумували за нею, а вона за нами. Перед Великоднем до нас прийша посилка із львівськими смаколиками - це був сюрприз від нашої мами.

З кожним днем ставало страшніше. Тоді моя бабуся Таїсія із західної України запропонувала приїхати до неї. Ми поспілкувалися із рідними і вирішили разом до бабусі. Ця подорож була дуже важкою, нам потрібно було проїхати багато блокпостів. Але ми все змогли подолати. Наші миколаївські родичі були зачаровані західними краєвидами, тому що вони там ніколи не були, бабуся із радістю показала нам ліс, ми збирали запашну лісову суницю, лікарські трави та гриби. Також ми пили цілющу воду з джерела. Їм дуже сподобалося село, вони хотіли там залишитися, але вони були вимушені повернутися до Миколаєва, тому що в них захворів дідусь.

Сусіди та знайомі бабусі до нас відносилися із співчуттям, хотіли допомогти, але ми відмовилися від допомоги. Жителі цього села збиралися разом і готували смаколики на передову нашим військовим. Ми також прийняли в цьому участь. Пробувши там ціле літо, восени повернулися додому, хоча було ще страшно.

1 вересня наша школа запрацювала і ми сіли за парти. Наше навчання проходило багато часу у сховищі. Вчителі та діти, незважаючи на жахливий час, допомагали нашим військовим.

Допомога була такою: наша школа робила різноманітні ярмарки, на ті кошти, які ми зібрали, придбали необхідне для наших військових, робили бокси для військових листівки, малюнки, теплі речі, чаї, кави, солодощі та інше. Від військових отримували подяки. Ми робили збір пластикових кришечок для протезів для військових.

Я зрозуміла, що допомога - це не тільки про гроші. Це час, увага, підтримка, теплі слова. Також повинна бути підтримка саме у складні моменти.

Після випадку в нашій країні, почала по-іншому дивитись на світ та людей. Допомога стане найважливішим принципом життя. Я вважаю, що кожен добрий вчинок настає продовженням тієї підтримки. Ці події, які відбувались, на даний момент також відбуваються. Зараз потрібно не забувати про взаємодопомогу, знати, що добрих та відзивчивих людей набагато більше, ніж здається. Потрібно розуміти, що допомога - це не обов'язок, а саме вибір людини, який робить її сильнішою та сміливішою.

В моментах темряви саме доброта рідних та інших людей може стати світлом!

Сьогодні я бачу, які події були, та які зараз. Дивлячись, я бачу не тільки страх та біль, а ще силу, мужність та відвагу, що приходить від людської допомоги. Навіть у складні моменти ми стаємо ближчими один до одного. Сила допомоги - це не лише про матеріальні речі. Це про людяність, небайдужість, готовність бути поруч. Я бачу, як змінились саме ті люди, які мене оточують і не тільки.

Я бажаю, щоб люди стали добрішими до чужого горя. Допомога - це не тільки гучні вчинки, а й щоденні прояви добра та участі.

Від щирого серця висловлюю вам велику подяку за вашу мужність, незламність, за вашу боротьбу, за свободу і незалежність нашої славної держави. Ви - справжні герої, які щодня ризикують життям для майбутнього України. Завдяки вашій мужності, ми маємо змогу жити, навчатися, працювати та мріяти про найкраще. Ви – наша опора, символ духу, гідності. Я хочу вам побажати від щирого серця, щоб у вас було міцне здоров’я, незламності, силу духу та найшвидшої перемоги. Нехай Господь Бог оберігає та любов рідних.