Крупко Катерина

«Харківський ліцей №107 Харківської міської ради», учениця 11-В класу

Вчитель, який надихнув на написання есе: Кіндра Вікторія Григорівна

"Війна. Моя історія"

Ніч. Затишний сон. Світає. Ба-бах!!! Кінець затишному сну. Сприйняття суворої реальності…

Швидкі кроки батьків, туди-сюди, гуркіт, стукіт - все тихіше мого серця стукіт… Я паралізована від страху, перестала дихати, прислухаюся до нових вибухів. Мене наче оббризкали холодним душем. І тільки зараз розумію, що осліпла. Крах моїм мріям, мріям про щасливе майбутнє. Думки вбив черговий вибух.

Усе в темряві, у суцільному тумані.

Як же школа? Моя підготовка до ДПА? Усе пішло прахом? Що буде далі? Потік моїх думок переривається. У кімнату лагідно, проте з цілком помітним страхом та переживанням, зайшла моя мама - найдорожче, що я маю у своєму житті:

- Доню, почалося. Чуєш?..

- Мамо, не хвилюйся, усе буде добре. Головне, що ми разом,- промовила я непевним голосом. Мені і самій було дуже страшно. Проте я розуміла, що маю бути сильною заради тих, хто мені дорогий. Тут і зараз я маю взяти себе в руки і підтримати маму.

Ми міцно обняли одна одну. У маминих обіймах час наче зупинився, у мене зʼявилися ледь помітні, проте все ж таки крила. Мама допомогла мені опанувати себе і заспокоїтись. Її обійми наче дали мені сили дихати і тверезо мислити. Тато сидів на кухні, ми почали обмірковувати подальші дії. Тепер

остаточно зрозуміли, що почалася війна. Незабаром до нас приїхали родичі, які завдали зайвих клопотів. Вони панікували з усього: кожний шурхіт здавався ракетою, що летить прямісінько на них. Підвал - ненадійне укриття. Постійні сварки, бо всі були знервовані. Саме вони наполягали на тому, щоб ночувати в метро. Це були найжахливіші дні в моєму житті…Спати на підлозі. Щоб потрапити до туалету, потрібно відстояти чергу в 30-50 людей. Важко зігрітися, неможливість усамітнитися. Інколи бувало відчуття, що я от-от втрачу здоровий глузд. Але в тій ситуації обирати не доводилося.

Найбільше мене хвилювала мама, яка нервово реагувала на всі вибухи, у неї підвищувався тиск. На сімейній раді було вирішено, що ми з мамою поїдемо до Полтавської області, а тато залишиться у Харкові. Мама не одразу погодилася з цим рішенням, бо не хотіла розлучатися з татом.

У Полтавській області ми жили в маленькому будиночку, але були щасливі, що спали не на підлозі. Ми розпалювали піч, щоб у домі було тепло.

Ось так і почалося моє нове життя у селі. Це було по-своєму весело і складно. Там чарівна природа, чисте повітря, добрі люди. Я дуже багато чому навчилася: вирощувати помідори, розпалювати дровами українську піч, їздити велосипедом, витягати кліщів і багато чого іншого.

На щастя, наші війська вигнали з території Харківскої області російських мерзотників, прибрали з моєї рідної землі ворогів. Я дуже вдячна нашим захисникам, що вони видаляють «російську пухлину» з нашої землі. Тому ми знову повернулися до рідного міста. Уже другий рік знову живемо у рідній домівці. І я пишаюся своєю країною, своїм містом. Ніде мені не жилося так добре, як у Харкові. Життя нашої родини досить сильно змінилося, ми стали надзвичайно згуртованими, цінуємо кожен день, проведений разом.

Моя родина вірить у перемогу, бо ми громадяни незламної країни!