Меньшикова Анастасія, 10 клас,  Новгород - Сіверська загальноосвітня школа I-III ступенів № 2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Даниленко Раїса Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я -  дитина, яка народилася в мирі, добрі, любові . Тому, коли я читала спогади моєї прапрабабусі про війну 1941-1945 років, мені було страшно і незрозуміло, як люди могли пережити  фашистське пекло. Жахи сучасної війни я побачила своїми очима ще у 2021 році, коли наша сім’я поїхала відпочивати на Азовське море до Маріуполя. Ми проїжджали містами і селами, де проходили бої.

Обабіч дороги стояли покинуті доти, землянки, на блокпостах нас зустрічали військові у бронежилетах з автоматами, з териконів за дорогою спостерігали ворожі снайпери.

Було страшно, але Святогірська Лавра, гіпсові штольні Бахмута, солеві печери Соледара вражали красою, навіть зруйнована будівля прокуратури в Маріуполі нагадувала обгорілу примару на фоні квітучих троянд. Рашисти не пожаліли цю красу та перетворили її на руїни, на тисячі скалічених доль. Моє дитинство скінчилося 24 лютого 2022 року. Вранці ми прокинулися від телефонного дзвінка, який розірвав тишу. Моїх батьків ( вони військові) викликали по тривозі на службу. Татко зібрав всю сім’ю і якимось чужим металевим голосом сказав: « Війна. На нас напала росія. Танки вже на підході до міста. Збирайте необхідні документи та речі . Ми на службу. Будьте на телефоні.»

Мій братик налякано дивився на мене, а я не могла стримувати сльози. Ми обійнялися і почали плакати.

Все одразу змінилося- ми стали дорослими. Щоб нас заспокоїти, тато опанував себе і вже лагідніше додав: « Синку, ти за старшого»,- і одягнув йому на голову свою військову шапку. Мій восьмирічний братик одразу витер сльози, розправив плечі і відповів: « Не хвилюйся, татку, я подбаю про всіх». Де й поділися сльози, де й подівся страх. Ця дитяча мужність змусила дорослих тверезо оцінити ситуацію і взяти себе в руки.

А потім почалися повітряні тривоги. Кожного разу ми бігли в укриття, забираючи документи і улюблених тварин. У льосі вже не плакали, а молилися, щоб всі залишилися живі.

В травні ми відчули справжній подих війни. Вночі рашисти ракетами обстріляли школи у нашому місті. Було дуже , дуже страшно. Усе тряслося, гуло, небо підсвічувалося полум’ям, бо поряд горіла моя рідна школа. Ми переховувалися у льосі. Сиділи на мішках з картоплею і сильно плакали. У куточку, на стільці, сиділа моя дев’яносторічна  прабабуся і тихо  молилася. Вона виглядала маленькою та беззахисною дитиною.

На початку 2023 року почалися криваві жнива: безвісти зник матусин тридцятирічний брат, у липні снайперська куля наздогнала мого діда.

Після цих втрат мій  день став починатися не з посмішки, а з перегляду зведення генштабу. Я чітко зрозуміла значущість слів «батьківщина», «нація», «українець», «відповідальність», «так треба», «хто, як не я».

Україна згуртувалася, як ніколи. Хтось захищає Батьківщину на передовій, хтось- молитвою.

Моя сім’я допомагає ЗСУ донатами, відсилає на фронт посилки з необхідними речами та продуктами. У кожну передачу ми кладемо дитячі листи та малюнки. Можливо вони потраплять до рук моїм родичам, які зараз на передовій. Нехай наші захисники знають і вірять, що родини чекають їхнього повернення додому.

Я живу на прикордонні. Щодня земля здригається від розривів бомб, снарядів, ракет. На хатою пролітають ворожі безпілотники.

В цей момент хочеться оволодіти якоюсь чарівною силою, щоб все це смертоносне залізяччя повернути назад. Дивлячись в блакитне небо, я молюся за Перемогу, за те, щоб повернувся спокій на Україну, щоб назавжди замовкли сирени і вночі лунав тільки спів солов’їв.