Лісовська Софія, 9 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти ліцей імені Лесі Українки Жовтоводської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Орлова Тетяна Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року − це день, коли життя міліонів людей змінилося. Хтось утратив надію, рідних, себе, життя. А можливо, як прикро б не було, знайшов вихід і став новою надією для інших.

Я хотіла б розповісти свою історію про те, як занадто рано стала дорослою і зрозуміла, який справжній світ.

Ранок четверга… Було ніби передчуття небезпеки. Мати слухала радіо. Раптове повідомлення про вибух викликало хвилювання, почалася метушня, в ті моменти хотілося заховатися або прокинутися від нічного жаху. Пізніше ми, я і молодший брат, опинилися в школі, потім згодом батьки нас забрали.

Пам’ятаю про невелику кількість людей у той день, тихий страх, який я намагалася контролювати, про паніку людей у магазинах і на вулицях. Жахливий день, який залишився «цілим» на все життя, але «розібраним по частинках», що неможливо пояснити, як було важко.

Зараз я навчаюся в середній школі невеликого містечка, де жила весь час, скільки себе пам’ятаю. Мені 15 років.

У перші дні від початку дій ми часто ходили до сховища (навіть уночі), або ж залишалися вдома, дотримуючись правил двох стін.

Початок навчання восьмого класу став складним періодом для мене: неможливість спокійно спати і навчатися, переживання та різні думки. Можливо, через онлайн-навчання, зміни в оцінюванні, навантаження я перестала вчитися.

Вважаю, що навчання важливе, але нам важко, особливо підліткам, які мають менших сестер і братів, бо це додаткова відповідальність. Також у кожного з нас свій ритм життя, запас енергії, можливості.

Літо 2023 року я не забуду. У той день зрозуміла, як це втратити близьку людину, задля якої я жила. Після цього все пішло шкереберть. Я більше не розумію сенсу будь-яких розваг, не розумію, що хочуть від мене дорослі, коли репетують, катую себе подумки, коли щось забула, втомилася днями посміхатись, а вночі зі сльозами корити себе за дурну голову.

Усе стало чуже: дім, сім’я, друзі, школа, суспільство. Весь час хочу побути на самоті, напевно, почала цінувати тишу і спокій, як «доросла з дитиною у серці» країни, що дала захист і багато спогадів, Батьківщини, яка дала мені тихе та мирне життя.

Як дитина хочу сказати, що втратила віру в себе, довіру до оточуючих, бажання жити. Як доросла хочу сказати, що почала змінюватися: взяла на себе забагато відповідальності, але продовжую боротися, як людина незламної держави. Склала план дій на день, на майбутнє, організувала себе.

Доволі дивно, але почала захоплюватися воєнною діяльністю, склала для себе список дій, почала займатися підготовкою. Знайшла професію, мрії, цілі, при яких хочеться жити, рости вгору та розвиватися.

Почала вивчати медицину, знайшла безліч хобі, книг, місць, можливостей, людей, які вкладають душу і сили, для того щоб  наблизити нас до перемоги.

На останок хотілося б повернутися до своїх слів, що діти це не дорослі, а навіть малі герої і героїні.

Особливо ті, що занадто рано дорослішають, намагаються вплинути на обставини, допомогти старшим, ті, котрі хочуть узяти хоча б частину того тягаря й обов’язків, про які так рідко розповідають дорослі. Багато підлітків уже допомагають: активно займаються волонтерством, докладають максимум зусиль, аби здобути для нашої країни перемоги й нагороди.

Я щиро вірю, що в кожній дитині є така сила давнього духу.

Діти – справжнє джерело натхнення і надії, майбутнє нації. Це доводить, що навіть підростаюче покоління може здійснити неймовірний прорив в історії.