Я живу одна, без чоловіка, з трьома дітками: 11 років, 8 і 6 років. Мама зі мною проживає, їй за станом здоров’я не можна працювати, не може.

До війни мені пригадуються тиша та спокій. А потім було дуже страшно, тому що над будинком пролітали «Гради». Будинок наш так не постраждав, але потріскався добре. Полопалися шибки. У підвалі нам не доводилося ховатися, тому що підвал небезпечний у нас. Просто сиділи з дітьми в будинку та боялися.

Виїжджали ми як біженці, але ненадовго. Туди виїхали автобусом, у Донецьк можна було ще потрапити. А ось назад вже трішки проблематично було. Я вагітна третьою була. Ми в Росію виїжджали, але назад повернулися.

Раніше можна було вільно в Донецьк їздити, тепер це неможливо. Узагалі нікуди не можна. Брати у мене в Донецьку, не бачимося вже багато років.

У безпеці себе не відчуваю, тому що все ще чутно, як стріляють, страшнувато буває.

Хочу забути ці всі роки війни, щоб вони зникли. Щоб настала тиша.