Криніна Анна, учениця 11-Б класу ОЗЗСО “Лідер”, м. Краматорськ

Вчитель, що надихнув на написання есе — Якушенко Галина Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна для мене, як і для багатьох українців, прийшла раптово. Неначе гроза серед ясного неба, коли все було добре й потроху ставало на свої місця. Один день, одне рішення, повністю змінили життя українців.

Коли дивлюсь назад та згадую минуле, мені досі стає сумно, дивні думки приходять у мою голову.

А що якби цього не сталося? А якщо я зараз прокинусь, а це все був лише сон? Я привітаюся з мамою, піду збиратися, а потім, темним зимнім ранком, засніженою дорогою, піду до школи. Я б не сказала, що раділа, ідучи до школи раніше, однак зараз я б віддала все, щоб повернутися туди.

Протягом двох років я часто думала, що хочу прокинутися в той ранок і щоб війна не настала, але завжди розуміла, що нічого назад не повернеш. Звісно, пройде час і все закінчиться, як закінчується завжди, але такого життя, як раніше, тих людей, які загинули, будівель, цілих сіл, міст більше не буде. Як раніше вже ніколи не буде.

24 лютого 2022 року в мені щось померло. Я досі не розумію, що саме. Щось дитяче, мрійливе.

Дитина, яка вірила у світле майбутнє більше не з'являлася в моїй душі. Ніколи не забуду відчуття прірви в мені після того дня. Не забуду, як йшла вулицями й роздивлялася людей. На їх обличчях я бачила не те, чого очікувала б побачити після початку повномасштабного вторгнення. Я завжди думала, що подібні події супроводжувалися шаленою панікою, сльозами та горем. Але тоді я побачила пустоту, неначе людей вбили. Не чіпаючи тіла, зазирнули в душу й вирвали величезний кусок, створивши рану, яка ніколи не загоїться.

Що робити? Що буде далі?

У квітні 2022 року я переїхала до міста Дніпро. Мені завжди було нелегко заводити друзів, але я ніколи не була самотньою. У новому місті в складний час я залишилась одна.

Звісно, зі мною була моя мама, яка так само раптово покинула свій дім, звичну роботу, колишнє життя, яке будувала десятиліттями. Усім нам було дуже складно.

На адаптацію в мене пішло два роки. Місто здавалося сірим, не цікавим, я не хотіла гуляти, нікуди не виходила. Здавалося, 14 років — підлітковий вік, мають тільки починатися веселощі й цікаві історії з друзями, але у мене це відібрали. Моє життя було в телефоні та комп'ютері, там був звичний світ і я не хотіла з нього йти в складну та болісну дійсність. Мені казали, що треба більше виходити назовні, але у моїй голові ці слова були пустотою.

Усе, чого я хотіла — повернутися в минуле й не бачити того, що відбувається зараз. Так, я довго жила минулим, згадуючи колишні події. Серце розривалося від несправедливості світу.

Зараз 2024 рік, я звикла до війни й не живу в очікуванні, що завтра все закінчиться. Я зрозуміла, що жити треба зараз, допомагати одне одному й радіти дрібницям. Навіть у сірому шукаю яскраве, сонце встає кожен день, але завжди радію йому, дихаю свіжим повітрям й насолоджуюся даним природою, бо це хоча б щось, що в мене є, навряд чи це віднімуть.

Живучи минулим або намріяним майбутнім, втрачаєш теперішнє й час, якого в нас і так дуже мало. Мені вже подобається жити, я зрозуміла, що не можу вплинути на все у світі, й, на превеликий жаль, ми живемо там, де все можуть вирішити за нас й скільки б не працював, заробляв, будував — руйнується це за одну мить.

Війна вбила, спустошила, знищила, але також показала цінність нашої єдності, мови та незалежності.

Усе мине, Україна переможе й ми будемо відбудовувати наше щасливе майбутнє, намагаючись зберегти пам'ять про героїв, загиблих під час війни. Як раніше вже не буде, але ми зможемо зробити краще й будемо це дуже цінувати, не дамо нікому руйнувати наше життя та нашу країну.

Слава Україні!
Героям слава!